Життя як сон. Одна людина – два життя

– А що не так? Що взагалi з тобою? Та що в рештi-решт взагалi вiдбуваеться? Чому я нiчого не розумiю? – i тут Дiма точно не брехав, вiн дiйсно нiчого не розумiв: нi що зiпсувало настрiй його коханiй, нi чому вона дивилася на нього з такою неприязню.

– Тому що пити треба менше.

– Та ти ж знаеш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалi нi краплi, Богом клянуся. І взагалi, до чого тут це?

– Ось навiщо, скажи, ти зараз робиш iз себе дурника? По-моему, вчора ми все обговорили, i вирiшили, що в наших вiдносинах необхiдно поставити, як мiнiмум, паузу i, як мiнiмум, до кiнця моiх iспитiв.

І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, якi вирвав на клумбi, як нi в чому не бувало! – цю останню фразу Лiза сказала, наголошуючи на кожному словi, так, як нiби вона хотiла, щоб цi слова пробивались до самого серця, до самого кiсткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!

– А?..

– А квiти залиш собi, або пiди i назад посади iх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дiвчина посмiхнулася i попрямувала назад до будинку.

Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лiзи, швидко наздогнав ii i схопив за руку.

– Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти менi сама вчора вночi дзвонила, i все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лiзу за руку, що iй чомусь явно не подобалося.

– Вiдпусти, менi ж боляче, – владно сказала вона, i Дiма слухняно вiдпустив ii зап’ястя, помiтивши на шкiрi дiвчини свiжi червонi слiди – вiн трохи не розрахував сили.

 – І коли це, скажи на милiсть, я тобi дзвонила?

– Не знаю, годинi о третiй ночi, напевно. Я точного часу не пам'ятаю.

– О третiй я вже давно спала, i нiяк не могла тобi дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лiзi. Напевне, тiльки почуття iнтересу i залишало ii на вулицi поруч зi своiм колишнiм.

– Так ось, сама дивися! – юнак дiстав телефон i почав перевiряти вхiднi дзвiнки. – Почекай, ну вiн же тут повинен бути, десь-десь тут.

Ну не мiг же вiн зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собi потилицю.

– Що таке, невже немае? Чи може я просто тобi не дзвонила? – здивування на Лiзиному обличчi махом змiнилося на легку, ледве помiтну посмiшку, але Дiма не звернув на це уваги. Всi його помисли цiеi митi були зосередженi на екранi телефону. – Усе? Я пiшла? Або у тебе може ще якiсь послання е? Може iнопланетян по дорозi бачив?

– Та нi.