Життя як сон. Одна людина – два життя

Просто у мене вчора… Точно, в мене батарея сiла вночi, якраз пiсля нашоi розмови. І твiй дзвiнок через це, може, й не зберiгся. Ти що, хiба сама не пам'ятаеш, як ми говорили? Я ще якусь нiсенiтницю нiс. Ну як же так? Ми ж говорили…

– Ти постiйно якусь нiсенiтницю несеш. Все, давай, – дiвчина закотила очi i зайшла до будинку, i перед тим, як закрити за собою дверi, додала. – Я пiшла знову лягати спати, а тобi раджу тут не затримуватися i пiти додому. І навiть не думай менi знову дзвонити чи писати.

Однак останнi слова Лiзи до Дмитра дiйшли не вiдразу.

Ще якийсь час вiн стояв стовпом в ii подвiр’i, не розумiючи до кiнця, що взагалi з ним вiдбувалося, або це не з ним? Може, це з Єлизаветою щось трапилося, чи все ж це вiн сам божеволiе?

Трохи оговтавшись, юнак все ж залишив квiти бiля ii порогу, а сам чимчикуючи побрiв додому.

Зворотну дорогу Дмитро майже не помiтив, хiба що якийсь знайомий пiдiйшов привiтатися, та мама телефонувала, цiкавлячись, де вiн, i чи буде вiн сьогоднi вдома.

Дiма навiть не пам'ятав, що вiн iй вiдповiв, настiльки вiн був шокований останньою розмовою iз Лiзою.

Коли вiн вирiшив навiдатись до неi зранку, хлопець мiг чекати чого завгодно, але точно не такого непорозумiння. Ще й ii вхiдний виклик кудись дiвся з пам’ятi його телефону. Всьому цьому мало бути якесь логiчне пояснення, але Дмитро його не знаходив.

Вернувшись додому, хлопець помiтив маму на кухнi, точнiше мама першою зустрiла його.

– Ти сьогоднi знову вдома не ночував? Дiм, ти ж i так рiдко приiжджаеш з навчання, так тебе i не видно вдома взагалi, – мама не сердилася на нього, вона все чудово розумiла: молодий вiк, закоханiсть.

Просто iй хотiлося, щоб хоча б якась увага придiлялася i iм, батькам, адже вони стiльки сил i емоцiй витратили на те, щоб виховати сина, виростити. І тепер майже повне iгнорування – яких батькiв це може влаштовувати?

– Та нi, якраз сьогоднi й ночував. Просто ось недавно з ранку по справах виходив, – голос у Дiми був втомленим i байдужим до всього, а на годиннику була всього дев'ята ранку.

– Гаразд, по справах, так по справах. Снiдати будеш? – незрозумiло було, повiрила йому мама чи нi, але в даний момент хлопцю було зовсiм не до цього.

– Нi, дякую, мам. Я спати, – не очiкуючи нiчого почути у вiдповiдь, Дмитро побрiв до себе в кiмнату, де, не роздягаючись, завалився на лiжко i майже тiеi ж митi заснув. Все-таки емоцiйна перевтома нiчим не слабша фiзичноi.