Наодинці з життям. Поезія

О, панi графине, з тих пiр я у битву

Як в шлюбну ту нiч, наречена де – смерть,

Кидавсь – та не те, щоб у битвi не згинув —

Подряпини жодноi… Хто ж береже

Вiд куль, ятаганiв мене серед бою?

Я знаю, графине, твоiх молитов

Це захист – побрались ми наче з тобою,

І не розiрвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала —

Вiд неi нiкуди, нехай буде так,

Раз не оминути – пiднiмем забрала:

Чи пан, чи пропав – така доля, козак!

І поряд зi мною моi побратими —

Ми викрадемо iз недолi гнiзда,

Тебе, моя суджена панi графине,

І буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу

На березi слави й могутi Днiпра

Збудую наш дiм – нехай носить лелека

У затишок наш хлопчакiв i дiвчат.

Не бiйся, графине, нiхто не образить

Бо в нас тут нi хлопа, нi пана нема —

Ставав кожен рiвним i вiльним вiдразу,

Хто тiльки на землю козацьку ступав!

І все буде так, як нам заповiдала

Та нiч, як в обiймах намрiялось нам.

Побачиш, пишнот не зрiвняти заграви

Із блиском оман, що судились панам.

Менi б тiльки лист передать воеводi

Коня у галопi я ледь не загнав.

Хто ж знав, що у замку при самому входi

Я з нею зустрiнусь. О Боже, хто ж знав?

Метро

Снiг лапатий, пiдмоклий,

як пiдошви моi,

Чвакiт шин,

чвакiт крокiв

у повiтрi висить;

Напiвморок i дим —

мiй слiпий поводир,

Через площу

крiзь натовп

мене проведи,

До метро

ти мене доведи…

Мiсто надра своi

вiдкривае менi —

Вхiд в метро – букву «М»

(аж вiд подиву зведенi брови!) я

розшифровую:

«Всяк, хто ввiйде,

облиште надiю свою.

Ім'ярек

Алiг'ерович

Данте,

Рад вiтати!»

Ескалатор,

безногий Вергiлiю мiй,

Ти крiзь натовп,

крiзь землю

мене проведи

Усiма дев'ятьма

усе глибше

i глибше

В пiдземелля мiське —

з пiдсвiдомiстю Харкова

хай з'еднаюсь я,

хай згадаю я…

Натовп суне назустрiч,

щохвилини вихоплюю

Із потоку облич, рук i нiг

нову постать я:

Ближче, ближче,

вже ось, уже поряд ти,

Незнайомцю, на мить

ми з тобою вiч-на-вiч —

Не буваю з собою я ближче

у дзеркалi навiть,

Навiть з власною тiнню

я ближче навряд чи буваю,

Та на мить це,

на мить це,

на мить…

Зблиск очей, губ загадка —

й потилицю, спину,

Незнайомцю, твою

я гублю назавжди;

Без кiнця, без кiнця,

без упину.