Вигнання в Рай. Роман

А як згадаю своi потуги щодо оволодiння водiйськими правами, – весело посмiхнувся вiн. – І смiх, i грiх. Та нiчого, все ж домiгся свого. Як кажуть, не боги горшки лiплять. Справляюся зi своею «копiечкою» не згiрше за всякого завзятого водiя. Але досить вже лiричних вiдступiв. Зараз поставлю машину в гараж – i прошу до господи.

І доки отець Михайло вiдмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав i заганяв у гараж авто, Сергiй нiяк не мiг спекатися вiдчуття сорому при згадцi про своi недавнi роздуми щодо розкошування священникiв, якi дозволяють собi роз’iжджати на автомобiлях, в той час як простi люди не можуть дозволити собi витратити зайву копiйчину на шмат хлiба насущного.

Автомобiль отця Михайла дiйсно був не розкiшшю, а засобом пересування.

Перша жива iстота, яку гостi зустрiли у дворi отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергiй, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого свiту, визначив як кавказького сторожового.

Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що нiяк не змiг би дiстати до людей, якi проходили в будинок, але Сергiй про це не знав i тому зупинився в нерiшучостi, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-бiлу кудлату гору м’язiв, i прикриваючи iнстинктивно собою бабу Горпину.

– Не бiйся, Сергiю, не бiйся, – бадьоро пiдштовхнула його Горпина Степанiвна, – по-перше, Кудлай сюди не дiстае, та й не стане вiн кидатися ось так ось, нi сiло нi впало на людей.

– Так, так, – пiдтвердив слова бабцi отець Михайло, що якраз зачиняв дверi гаража, котрi виходили в двiр, – Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, – кивнув вiн псовi, на що той лише на мить перевiв свiй погляд на господаря, а потiм знову флегматично втупив своi величезнi чорнi добрi очi в Сергiя, очевидно вивчаючи нового вiдвiдувача.

– Кудлай – собака розумний, – похвалила пса Горпина Степанiвна i собi, – можливо розумнiший за деяких двоногих, що тiльки, прости Господи, гавкати i вмiють.

– Та це, власне, i е едина жива iстота iз тварин у моему господарствi, – Михайло Архипович обвiв рукою подвiр’я. – Немае в мене нi курки, нi свинки, тiльки город – i все, – кивнув вiн. – Живу одинаком, паства велика. Немае коли господарством займатись.

Сергiй окинув оком подвiр’я.