Вигнання в Рай. Роман

Дуже переживала, що так i не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити iй, просила, щоб забув ii, щоб одружився з бiльш гiдною його дiвчиною, яка б його полюбила.

– І що ж Микола?

– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив ii всiм серцем, може найбiльше й любив ii за оцю ii чистоту, чеснiсть, щирiсть та вiдвертiсть. І на всi ii прохання забути вiн вiдповiдав лише тим, що нiколи цього зробити не зможе, а буде любити ii все життя, й чекатиме на неi все життя, й нiколи не перестане надiятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навiть iм тодi буде вже багато-багато рокiв.

– Нiколи б не подумав, що в наш час можливi такi почуття, – Сергiй встав iз-за столу, пiдсунув стiлець, пiдiйшов до вiкна i задумано зупинився перед травневою за-вiконною красою, що так дисонувала з розповiддю Горпини Степанiвни. – Нiколи б не подумав.

– От i вирiшила Оксана, – продовжила бабуня, – щоб допомогти Миколi все ж зважитися на рiшучий вибiр, поставити його перед неминучiстю пiдкоритися долi, вирiшила пiти в монастир i таким чином позбавити Миколу даремних надiй, показати йому що ii рiшення вже нiяк i нiколи змiнити не вдасться, – бабця непомiтно, вiдвернувшись, витерла кiнцем хустини очi.

 – Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучiстю, Микола таки знайде собi iншу дiвчину i стане таки щасливим. Та й взагалi, вона вирiшила, що як вже Бог не дав iй можливостi покохати земною любов’ю, то це означае, що ii доля – наречений небесний. От i пiшла в монастир.

– А як же отець Михайло вiдреагував на таке рiшення своеi доньки? – Сергiй рвучко повернувся вiд вiкна й побачив, як Горпина Степанiвна, ховаючись, знову витирае очi хустиною.

– Та як тобi сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тiльки радiти, як i всi ми повиннi були б тiльки радiти з того, що у Господа нашого з’явилася така щира й вiддана служителька, як Оксана. Але всi ми до того ж iще й люди, простi грiшнi люди.

Сам подумай, як воно батьковi вiддати свою едину дитину в монастир, коли знаеш, що вже нiколи в тебе не буде нi iншоi дружини, нi iншоi дитини, коли розумiеш, що вже нiколи не будеш няньчити своiх онукiв, – i Горпина Степанiвна, вже не криючись, витерла очi, що знову й знову мокрiли вiд щирих свавiльних слiз. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навiть виглядом своiм нiколи не дав зрозумiти, якого болю завдало йому рiшення Оксани усамiтнитися.