Вигнання в Рай. Роман

Але ж усi все прекрасно розумiли, бо всi ж, кожен iз нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити ii щасливою дружиною й матiр’ю i радiти з цього. Ясна рiч, може це й грiх бажати вiдiбрати в Бога вiддану йому служницю, але… – вона довго й щиро дивилась на iкону вологими очима, перехрестилась i додала: – Отак i живе вже другий рiк Оксана в монастирi святоi Ольги, це недалеко вiд села Колодязного, що на пiвдороги до Киева буде. Це недавно посталий монастир, монастир Киiвського Патрiархату.

Монастир святоi Ольги, маму Оксани теж, до речi Ольгою називали, Ольгою Петрiвною.

– Так, не дуже весела iсторiя, – Сергiй теж подивився на iкону Спасителя, наче вибачаючись за такий свiй висновок.

– Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаiлась, все говорить, що дуже iй добре живеться серед щирих своiх подруг, iгуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всiм зрозумiло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного пiд серцем цей тягар все ж таки пече, як би всi не старалися показати, що щиро радiють, коли бачать Оксану, як вона приiздить додому допомогти батьковi по господарству.

– А як щодо Миколи, як його доля склалася?

– Та тут справа таки дiйсно веселiша, – обличчя Горпини Степанiвни розквiтло щирою радiстю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всiм селом гуляли в нього на весiллi, всi радiли за Миколу та його вiрну дружину.

Адже ж Ганнуся, теперiшня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серцi, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один знае, а втiм живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от i на дитинку вже чекають, дай Бог iм щастя й долi, всякого добра та дiток побiльше.

– Так, так, оце так iсторiя, – Сергiй не мiг не чудуватися з того нового, що вiн щодня тут дiзнавався.

Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху вiдкриття чогось нового, незвичного, навiть неймовiрного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Нi, звичайно, Сергiй не був уже таким викiнченим безнадiйним цинiком, щоб зовсiм вiдкинути можливiсть iснування таких людей, таких почуттiв, таких вчинкiв, взагалi такого життя… Але ж тiльки можливiсть.