Сонячний промінь

Нащо ж таке життя? І до чого таке життя доведе? Йому здавалось, що доведе таке життя до здичiння…

Як же запобiгти цьому? Тiльки освiтою, – знову здавалося Марковi. Вiн ще мало думав тодi про соцiальнi та економiчнi обставини, а все звертав на освiту. І з того часу вiн зробився борцем за неi. Вiн заприсягсь у душi вiддати свое життя на послугу просвiтi… Згодом його погляд поширшав. Вiн побачив, що тут були ще й iншi причини – соцiальнi та економiчнi. Вiн i iх почав брати до уваги, але ж се не вiдмiнило його замiрiв.

На сiмнадцятому роцi вiн прочитав Кобзаря. Се була в його перша книга вкраiнською мовою i вразила його дуже. Ту мову, що нею писано Кобзаря, уважав вiн досi за простацьку гомiнку, думав, що нею можуть говорити тiльки неосвiченi люди. Нею говорили його батько й мати, бо прийшли з неосвiченого села, бо й самi були неосвiченi; нею говорив i Марко; але змалечку, поки не став освiчуватися. Через те поглядав на сю мову згорда. Але ж погляди, або – краще сказати – натхненне поетове слово так уражало чутливу душу молодому клопцевi, що вiн корився йому залюбки, не змагаючись.

Щира любов Маркова до матерi та до батька ще побiльшилась любов'ю до iх як до нещасних, затоптаних життям людей. Цю любов вiн переносив потiм на всiх убогих та знесилених, спрацьованих та отягчених. Це був несвiдомий поки йому самому демократизм. Не дивно ж, що як до його душi озвався демократизм високим поетичним словом, – цi несвiдомi почування мусили статися самосвiдомiстю. А як Марко прочитав:

І день iде, i нiч iде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуешся, чому не йде

Апостол правди i науки[1 - «І день iде, i нiч iде…» – одна з останнiх – 1860 р.

 – поезiй Т. Шевченка.]

вiн забув, що це писано простацькою балачкою. Кiлька книжок з iсторii вкраiнськоi доробили Шевченкове дiло: Марко Кравченко зрозумiв, хто вiн i якоi просвiти мусить бажати тому темному народовi, про який думав…

Важко було жити Марковi пiсля батьковоi смертi. У його зосталася поганенька батькова хатина, – та й тiльки ж.

Тодi-то почав вiн жити приватними лекцiями та живе iми й досi. Того й тепер iде до пана Городинського. Двадцять рублiв на мiсяць, кватира, харч – чи щодня ж трапляеться таке? Марко Кравченко бун радий, що так добре склалося. Вiн виiхав учора вранцi, попрощавшися з своiм другом, товаришем-студентом Семеном Лiсовським – у мiстi вiн з ним i жив укупi, – i оце тепер незабаром уже й приiде до панства.

– А он i Рашкiвка! – промовив вiзника, показуючи батогом.