Сонячний промінь

Марко глянув i побачив поблизу вже слободу в балцi. Похитуючись по скелястiй поритiй дорозi, фаетон з'iхав у ту балку i швидко пробiг невеличку слобiдку, що, як i всi степовi села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камiнь. На край слободи, у великому саду, вздрiв Марко панський будинок. Конi швидко пiдбiгли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона i зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у лiтнiй жовтенькiй одежi та в солом'яному брилi. Пан той стояв трохи набiк од рундка, спиною до Марка, i з кимсь розмовляв.

Почувши гуркiт, озирнувся, i Марко пiзнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним пiдборiддям промiж ними; карi очi швидкi й блискучi – дарма, що пановi було бiльш як п'ятдесят рокiв; тiльки чепурно зформована голова була трохи лиса. Вiн моторно пiшов до Марка.

– Просимо! Просимо! Дуже радий! – промовив до його, стискаючи рук.

І вiн повiв був його на рундук.

Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

– Одначе! Ви вiдразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам бiльше тепер хочеться пiти в свою хату. Григорiй! – гукнув вiн на слугу. – Проведи iх до старого будинку! – І додав Марковi: – Як приберетесь, просимо до обiду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Маркiв кошик, трохи скоса на його глянувши, i повiв молодого вчителя через двiр у невеличкий старий будиночок. У йому нiхто не жив, хiба гостi iнодi ночували.

І оце там виготувано свiтлицю Марковi.

Ледве вмивсь i передягсь Марко, – почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвiн.

Що то? – спитавсь вiн у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обiд. Скликають усiх – може, хто в саду або ще де. Марко пiшов до панського будинку i знов стрiв у дворi пана Городинського.

– А що? Причепурились? – згукнув той весело. – Ото добре! Ходiть же тепер обiдати!

І вiн повiв за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокiй, увiйшли до великоi свiтлицi.

Серед неi стояв чималий стiл, готовий до обiду. У свiтлицi була вся сiм'я Городинських. Пан пiдвiв Марка до своеi жiнки.

– Оце наш учитель! – весело промовив вiн. – Марко… Вибачайте, – забувсь!

– Марко Петрович Кравченко, – помiг пановi Марко.

– Марко Петрович Кравченко! А се моя жiнка – Марiя Семенiвна.

Марiя Семенiвна була висока й худа панiя, убрана, хоч i на селi, вiдповiдно до всiх вимог етикету.