Антологія української готичної прози. Том 1

Завсiди скаржилися на нього: то корови пустить на засiяне поле, то облае когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антiн любив його i не хотiв нiчого слухати, а потурав у всьому, а той рiс i робився все гiршим i задерикуватiшим.

Зiбралися одного разу на панщину. Було то пiсля св. Петра, i Василя також послали на роботу. Вiн, як звичайно, з кожним зачiпався, нi про кого доброго слова не сказав. Був тодi день дуже спекотний. Ополуднi вiйт наказав покласти коси i перекусити чим хто мае.

Усiвшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було вiдiйшов чогось вiд нас, стоячи у гаю, махае рукою i кличе до себе:

– Швидше, швидше, ходiть сюди, покажу вам диво!

Ми побiгли туди. Селянин показав рукою на недалекий бiр:

– Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечуванi. Полiсун iде бором, голова вища сосен, а перед ним вибiгають на поле величезнi череди бiлок, зайцiв та iнших звiрiв; у небi застять сонце, вiдлiтаючи геть, тетеруки, курiпки та iнше птаство.

Полiсун вийшов з лiсу, перетворився на карлика, i зразу ж з поля i лугiв пiднялися мотилi та iншi комахи i‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камiнь на полi, пiдбiг туди, де стояв Полiсун серед трав, i кинув у нього каменем, гукаючи:

– Згинь, пропади!

Полiсун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, пiднявся з трави, нiби величезний чорний птах i, голосно б’ючи крилами, сховався за лiсом.

Нас охопив неспокiй. Дивимося всi на Василя, дивуючись його вiдвазi. А вiн, вiд гордости за свiй учинок, смiявся до слiз. Був мiж нами один досвiдчений чоловiк, який сказав:

– Чув я вiд старих людей, що така зухвалiсть приносить лихо. Вигорять тут лiси i пущi, буде мор на худобу, але i тобi, Василю, не мине це безкарно.

– Що менi до того, – вiдповiв Василь. – Я радий, що в дiдька гарно каменем поцiлив, нехай не виганяе з наших лiсiв птахiв i звiрiв.

Чутки про це розiйшлися по всiй околицi; такi хлопцi, як Василь, хвалили його вiдвагу, i вiн усюди гонорився своiм учинком.

Але досвiдченi люди, якi краще все це розумiли, зi зневагою слухали тii вихваляння. І Антiн, тихий чоловiк, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшнiший; коли згадаю – аж волосся на головi стае дуба. Одного разу (також на панщинi) згрiбали ми сiно. День був ясний i спокiйний; на сходi з’явилася хмара, i далеко, мов iз-пiд землi, обiзвався грiм.