Кандід, або Оптимізм

Їхнi уста зустрiлись, очi iм запалали, колiна затремтiли, руки заблудились. Пан барон Тундер-тен-Тронк проходив повз ширму i, побачивши таку причину i такий наслiдок, вигнав Кандiда iз замку важкими штовханами ногою в зад. Кунiгунда зомлiла, а коли прийшла до свiдомостi, панi баронеса надавала iй по щоках; i був жах у найкращому i найприемнiшому iз можливих замкiв.

Роздiл другий

Що сталося з Кандiдом у болгар

Вигнаний iз земного раю, Кандiд довго йшов, не знаючи куди, i плакав, то зводячи очi до неба, то раз у раз обертаючи iх до найпрекраснiшого iз замкiв, де жила найпрекраснiша з молодих баронес.

Лiг вiн, не вечерявши, серед поля мiж двома борознами; падав великий лапатий снiг. На другий день, задубiлий з холоду, Кандiд ледве дiстався до сусiднього мiста, що звалося Вальдбергофтрарбкдiкдорф,[7 - Вальдбергофтрарбкдiкдорф – назву цього мiста Вольтер склав iз окремих нiмецьких слiв (Вальд, бер, гоф, дорф) та набору безглуздих звукiв.] без шеляга грошей, умираючи з голоду i втоми. Вiн сумно спинився бiля дверей якогось шинку. Там його побачили двое людей, одягнутих у блакитне.[8 - Тобто в одностроi прусських вербувальникiв; пiд болгарами Вольтер розумiе пруссакiв.]

– Товаришу, – сказав один, – от гарний юнак, та й зростом пiдходить.[9 - Прусський король Фрiдрiх-Вiльгельм І (1688–1740) комплектував свое вiйсько солдатами високого зросту. За його наказом високих чоловiкiв хапали просто на шляхах i навiть викрадали iз сусiднiх князiвств.

]

Вони пiдiйшли до Кандiда i дуже ввiчливо запросили його пообiдати.

– Панове, – вiдповiв iм Кандiд з чарiвною скромнiстю, – ви робите менi велику честь, але я не маю чим сплатити за обiд.

– О добродiю, – сказав один iз блакитних, – особи вашого зросту i вашого вигляду нiколи нiчого не платять. Адже ж ваш зрiст – п'ять футiв i п'ять дюймiв?

– Так, панове, це мiй зрiст, – вiдповiв Кандiд, уклоняючись.

– То сiдайте, добродiю, до столу. Ми не тiльки заплатимо за вас, але й не дозволимо нiколи, щоб такiй людинi, як ви, бракувало грошей; люди на те й створенi, щоб одне одному допомагати.

– Маете рацiю, – сказав Кандiд, – те саме говорив менi завжди й Панглос; та я й сам добре бачу, що все йде якнайкраще.

Йому запропонували кiлька екю; вiн iх узяв i хотiв сплатити свою частку, але йому не дозволили – i всi сiли до столу.

– Чи щиро ви любите?…

– О, так! – вiдповiв Кандiд. – Я щиро люблю Кунiгунду.