Романи

І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:

– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?

– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?

Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?

– Це ще невiдомо, – вiдповiв К.

– Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.

– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.

– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв.

Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.

І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.

К. рушив до виходу i дорогою помiтив на стiнi темний портрет у такiй самiй темнiй рамi. Вiн зауважив його ще ранiше, зi свого нiчного ложа, але здалеку не роздивився деталей i вирiшив, що картину витягли з рами i залишилася тiльки чорна дошка, яка була насподi. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п’ятдесятирiчного чоловiка, зображеного по пояс.

Чоловiк опустив голову так низько, що очей майже не було видно, i здавалося, його голова схилилася пiд тягарем високого важкого чола i великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута пiдборiддям, рiзко вiдстовбурчувалась уперед. Лiва рука вчепилась розчепiреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло пiдняти голову.

– Хто це? – запитав К. – Граф?

Потiм зупинився перед зображенням i навiть не озирнувся на господаря.

– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.

– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.

– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.

Цiеi митi господар видався К. дитиною.

– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного.