Щасливий принц

Вiдданий Друг

Настав ранок, i старий Водяний Пацюк вистромив носа зi своеi нори. Очi в нього були блискучi, мов гудзики, вуса – сiрi та жорсткi, а довгий хвiст – наче чорна гумова палиця.

Поруч хлюпалися у водi малi каченята, схожi на зграйку жовтих канарок, а iхня мати – снiжно-бiла качка з червоними лапами – вчила iх пiрнати вниз головою.

– Вас нiколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на головi, – твердила вона i пiрнала знову та й знов, щоб показати iм, як це робиться.

Проте малеча пропускала ii слова повз вуха. Каченята були надто малi, щоб зрозумiти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.

– Що за капоснi дiти! – пирхнув Водяний Пацюк. – Їй-право, iх слiд було б утопити!

– Та що ви таке кажете! – озвалася Качка. – Усi ми колись училися. А батькам треба мати терпiння, от i все.

– Менi не знайомi батькiвськi почуття, – мовив Водяний Пацюк, – i сiмейне життя мене не приваблюе. Така вже в мене вдача. Я нiколи не був одружений i не мав цього намiру.

Звiсно, любов – непогана рiч, але дружба значить набагато бiльше. Навiть не знаю, що в свiтi може бути благороднiшим, нiж справжня дружба.

– А скажiть, будь ласка, яким ви уявляете собi вiдданого друга? – поцiкавилася Зелена Коноплянка, що сидiла на вербi неподалiк i прислухалася до розмови.

– Так, менi теж хотiлося б це знати, – зауважила Качка i, вiдпливши на другий бiк ставка, пiрнула вниз головою: вона ж мусила подавати дiтям гарний приклад.

– Яке безглузде питання! – обурився Водяний Пацюк.

– Звичайно, вiдданий друг мусить бути вiдданим менi.

– А ви йому? – пискнула маленька пташка, гойдаючись на срiблястiй вербовiй гiлцi, i швидко-швидко замахала крильцями.

– Я вас не розумiю, – вiдказав Пацюк.

– Дозвольте, я розповiм вам одну iсторiю з цього приводу, – сказала Коноплянка.

– Це iсторiя про мене? – спитав Пацюк. – У такому разi я, мабуть, послухаю. Люблю рiзнi вигадки.

– Вас вона також стосуеться, – вiдповiла Коноплянка.

Вона злетiла вниз, умостилася на березi i почала розповiдати iсторiю про Вiдданого Друга.

– Колись давно, – заговорила Коноплянка, – жив собi один славний хлопець на iм’я Ганс…

– Вiн був визначною особою? – перебив Пацюк.

– Нi, – вiдповiла Коноплянка, – не думаю, що в ньому було щось визначне – хiба тiльки добре серце та приязна усмiшка, що завжди сяяла на його круглому обличчi. Вiн жив сам-один у маленькiй хатинцi i щодня працював у саду.