Кар’єра Никодима Дизми

Утiм, там на мiсцi я сам якось собi даю раду, але, знаете, тi поiздки, тi переговори по канцелярiях, домагатися милостi вiд якогось-там пана Ольшевського, вирiшувати справи у мiнiстерствах – для усього цього я вже застарий. Тут потрiбен хтось енергiйнiший, зi зв’язками, перед ким рiзнi там Ольшевськi навшпиньки ставати будуть, та й молодшого. Вам, мабуть, ще й сорока немае?

– Тридцять шiсть.

– Оце вiк! Дорогенький мiй, не вiдмовте менi. Будете мати зручне помешкання або поряд з нами в будинку, або в окремому флiгелi – на ваш вибiр.

Конi у вашому розпорядженнi, авто у вашому розпорядженнi. Хороша кухня. Близько вiд мiста. Захочеться вiдвiдати своiх друзiв у Варшавi – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосуеться умов – не соромтеся, пропонуйте самi.

– Гм, – буркнув Дизма, – справдi, не знаю.

– Ну, скажiмо, так: окрiм того, тридцять вiдсоткiв вiд прибутку, якого ви доб’етеся. Гаразд?

– Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумiвши, на що вiн погоджуеться.

– А платня, скажiмо… двi тисячi на мiсяць.

– Скiльки? – здивувався Дизма.

– Ну, двi тисячi п’ятсот. Та роз’iзнi, крiм того. Гаразд? Руку!

Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашiлий i усмiхнений, нi на мить не змовкаючи, вийняв величезне вiчне перо, заповнив дрiбненькими округлими лiтерками чвертку паперу i пiдсунув Дизмi пiдписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав свое прiзвище кучерявим давно винайденим розчерком, Куницький вiдрахував з натоптаного гаманця кiльканадцять банкнотiв, якi приемно шелестiли.

– Ось п’ять тисяч авансу, прошу покiрно. А тепер… – i вiн почав обговорювати питання щодо вiд’iзду Никодима та iншi з тим пов’язанi проблеми.

За кiлька хвилин, коли в коридорi затихли кроки Дизми, Куницький став посеред кiмнати i, потираючи руки, прошепелявив:

– Ну, старий Куницький, i хто скаже, що ти не вмiеш вирiшувати справи!

І справдi, Леон Куницький славився надзвичайною спритнiстю i рiдко помилявся: вдало намiчав угоди i блискавично iх здiйснював.

Почало свiтати. На позеленiлому куполi неба подекуди мерехтiли щораз тьмянiшi слiди зiрок. Рiвнi ряди лiхтарiв випромiнювали болюче бiле сяйво.

Никодим Дизма йшов мiстом, i його кроки рiзко й гучно вiдлунювали в порожнечi вулиць.

Подii минулого вечора увiрвалися у його свiдомiсть якимсь невловимим пiстрявим сплетiнням вражень, що мерехтiли, нiби наздоганяючи одне одного.