Кар’єра Никодима Дизми

Панi Нiна, на обличчi якоi вiдбилося знiяковiння, тихо сказала:

– Шкода, що ти iх зiрвала. Життя квiтiв i так дуже коротке…

Розiйшлися у вестибюлi, побажавши один одному доброi ночi. Дизма, проте, i не думав про сон. Вiн вирiшив, хай там як, розiбратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складнi справи, настовбурченi ряди цифр, безлiч незрозумiлих, ворожих слiв, яких вiн або зовсiм не знав, або не мiг осягнути до кiнця iхнього таемничого сенсу. Реманент, дисконт, напiвфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсацiя, тенденцiя, гра на пiдвищення, еквiвалент – на лобi Дизми крапельками виступив пiт.

Вiн став читати вголос, але i це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свiдомостi, ставав нереальним, невловимим.

Никодим вискакував з-за столу i гасав по кiмнатi, вибухаючи прокльонами i гамселячи себе кулаками по головi.

– Я мушу, мушу, – повторював вiн уперто, – мушу зрозумiти це, iнакше пропаду.

Вiн знову починав читати i знову зривався.

– Нi, це все марно, макiтра трiскае, а я нiчого не розумiю.

Вiн подався до ванноi кiмнати i, вiдкрутивши кран з холодною водою, пiдставив голову пiд прохолодний струмiнь. Простояв так кiлька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»

Не допомогло. Всю нiч вiн провiв над паперами, i единим результатом його старань був сильний головний бiль. Поверхове i туманне уявлення про господарство у Коборовi жодним чином не було достатнiм не лише для ведення справ, а й навiть для розмови з Куницьким.

– Що робити?

Никодим довго думав над цим питанням i вирiшив без бою не здаватися.

– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звiдкись прийде порятунок.

Було вже по восьмiй, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зi стосами книг i паперiв.

– Дорогий пане Никодиме, – закричав вiн з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсiм не спали! Працьовитiсть працьовитiстю, а здоров’я передусiм.

– Нiчого зi мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кiнця.

– Ви завзятий. Ну i як?

– Та нiчого.

– Визнаете, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чiтко…

У горлi в Дизми застрягло якесь прокляття.

– Дiйсно, – сказав вiн, – все у зразковому порядку.

– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне колiщатко у цьому механiзмi як своi п’ять пальцiв, ось чому цiлком певний, що нiхто зi службовцiв мене не надурить. А тепер облиште роботу.