Кар’єра Никодима Дизми

Із прикрашеноi арабесками стелi звисала важка лампа, виблискуючи рубiновими пiдвiсками.

«Боже мiй, хто б iще тиждень тому мiг подумати, що я, Никодим Дизма, лежатиму у цiй розкiшнiй кiмнатi на цьому багатому ложi, а ця красива панi читатиме менi книжку!»

Вiн заплющив очi i раптом затремтiв.

«А що, коли це сон, якщо все це фантазiя, якщо я розплющу очi i знову побачу закопченi, вогкi стiни кiмнати Бартекiв на Луцькiй вулицi? А цей голос?.. Може, то Манька читае Валентинисi «Кур’ера»?»[10 - Щоденна варшавська газета.

Тут голос замовк i через деякий час почулося неголосне запитання:

– Ви заснули?

Дизма розплющив очi i посмiхнувся.

– Нi, що ви!

– Бiль ущух? Вам краще?

Никодим знову посмiхнувся.

– Бiль не минув, але менi краще.

Нiна мовчала.

– Коли ви тут, менi краще.

Нiна подивилася на нього iз сумом i нiчого не вiдповiла. Никодим подумав, що цей божевiльний, ii брат, мабуть, не збрехав, сказавши, що вона нещаслива. Видалась нагода перевiрити й iншi його вiдомостi, тому Дизма запитав:

– Ви чимось засмученi?

– У цьому домi ви, напевно, едина людина, яка може сказати, що iй тут добре.

– Чому едина?

– Ви нiчим не пов’язанi з цим домом… Боже мiй, та ви ж будь-якоi митi можете втекти звiдси, втекти назавжди.

Губи у неi тремтiли, на очах блиснули сльози.

– І втечете, обов’язково.

– Нi, – гаряче запротестував вiн, згадавши про свою платню, – я хотiв би залишитися тут якомога довше.

Нiна почервонiла.

– Ви це щиро кажете?

– Навiщо ж менi морочити вам голову? Звичайно, щиро.

– Хiба товариство нещасливих людей вас не лякае?

– Анiтрохи. А втiм, чому ви вважаете себе нещасною? Жiнка ви молода, здорова, багата, життя у вас легке.

– О! – перервала його Нiна, – хiба можна назвати це життям?

Дизма скоса глянув на неi.

– Хiба що чоловiк не любить?

– Чоловiк? – На ii обличчi з’явилися презирство i гидливiсть. – Чоловiк… я мала б за краще, щоб вiн мене ненавидiв. Зрештою, що зв’язуе мене з ним? Вiн зайнятий примноженням капiталу, i це едина його турбота.

Вона прикусила губу.

– Втiм, навiщо я вам це говорю?

– Це добре, що говорите.

– Ви й так усе бачите. Пане Никодиме, скажiть, чи може бути щасливою самотня людина, абсолютно самотня людина?

– Не знаю. Я теж зовсiм самотнiй.

– Як? У вас нiкого немае? Немае сiм’i?

– Зовсiм нiкого.