Нічний репортер

Неподалiк брами, з якоi я вийшов, стояв високий чоловiк в сiрому плащi i сiрому капелюсi, насунутому ледь не на очi. Вiн дивився з-пiд лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав менi папку зi знимками? Вiн стояв до мене правим боком, не видно було, де його лiва рука. Я вдав, що нiчого не помiтив, хвильку зачекав, доки вiдважиться пiдiйти, закурив, але вiн i не зрушив з мiсця, лише час вiд часу повертав голову в мiй бiк, але якось так знiчев’я, мовби ненароком.

Я кинув недопалок до смiтника, перейшов дорогу, перетнув Легiонiв, i пiшов догори Сиктуською[8 - Сиктуська – вулиця Дорошенка.]. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся i знову побачив його – вiн iшов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе i своi проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.

Зранку я випив лише каву i нiчого не iв, коли зателефонував невiдомий. Тепер я вирiшив зайти до снiданкового покою Мусяловича. Повiсив плаща i парасолю на крiсло за вiльним столиком та пiдiйшов до буфету.

Передi мною стояли двi молодички, якi жваво щебетали про забаву, на яку iх було запрошено, але вони ще не визначилися зi своiми сукнями. Вони взяли заливнi язики, салатки i пампухи до чаю. Я добряче зголоднiв, тому вибрав помiдорову зупу, котлет[9 - Котлет – вiдбивна.] з тушкованою капустою i бурячки, розрахувався на касi й отетерiв: за столом, який я зайняв, уже сидiв той самий чоловiк, хоча вiльних столiв було кiлька. Я поставив тацю на стiл, сiв i подивився на нього. Його обличчя було таким сiрим, як i його плащ, очi тривожно бiгали, але в рухах була впевненiсть i рiшучiсть. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожi.

– Я знаю, ви помiтили, що я стежив за вами, – промовив вiн хрипким голосом. – Але на вулицi я не хотiв розмовляти.

– Ви розмовляли зi мною в парку, – вiдказав я, зауваживши, що лiву руку вiн тримае в кишенi, виставивши великий палець. – Маете ще якусь до мене справу?

Вiн закашлявся, прикриваючи рота хустинкою.

Потiм вiдповiв:

– М-м… скорше навпаки. Це я вам потрiбен.

– Звiдки така певнiсть?

– Нюх, пане Крилович. Нюх… а вiн мене нiгди не пiдводить.

– Хто ж ви такий?

– Я член органiзацii, яка пильнуе дотримання справедливостi. Ми обстоюемо права робiтникiв.

Я бачив, що вiн кпить i геть не скидаеться на робiтника.

– О! Щось я нiколи не чув про таку органiзацiю.

Менi стало нудно i я почав iсти.