Нічний репортер

Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок вiйни, роздiлено функцii мiж мешканцями кожного дому на випадок повiтряного нападу; спiшно в спецiяльних курсах довчають цивiльне населення, як боронитися вiд бомб та рiжних нещасть, що нестимуть вiйськовi лiтаки; хто не мае ще протигазових масок, мусить iх негайно придбати. На курсi оборони протиповiтряноi атаки, на який ходжу i я, якийсь панок, якого згiдно з сучасною совiтською термiнольогiею треба, мабуть, назвати «висуванцем», питае лектора-iнструктора, чи впускатимуть до пiдземельних захистiв вiд протиповiтряних бомб i жидiв.

Учитель терпеливо пояснюе рiжницю мiж протижидiвською нiмецькою полiтикою та елементарною гуманнiстю, i характеристична рiч, що всi слухачi йому спочуваюче притакують». А далi вiн про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гiтлер не знав, що так швидко вiн буде в силi зреалiзувати свою здавна вилелiяну мрiю. Тактична i психольогiчна помилка Шушнiга, вiдсутнiсть помочи французького уряду, нетривкi вiдносини мiж Парижем i Льондоном спонукали його негайно i твердо прийняти свое рiшення (що фактично було б тяжко зробити в демократичнiй державi з ii важким апаратом – парляментом, партiями, групами тощо). Правдоподiбно, що i в сучаснiй кризi нiмецький канцлер не знае, як вiн остаточно поступить».

– Ну, власне. Але не тiльки Гiтлер непередбачуваний, а й Сталiн теж. Поки що обое нарощують сили.

– І на чиему боцi опинимося ми? – сумно зiтхнув вiн. – Знову як зерна пiд жорнами.

– Ну, певно, що анi на нiмецькому, анi на советському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили i вдруге. Може, того разу вона не вiдречеться вiд нас.

– Будемо боронили хiба з розпачу, бо встояти не вдасться.

– Але, прошу я вас, по Австрii – черга на Чехословаччину, – вiн пiдняв догори вказiвного пальця. – Муссолiнi зажадав плебiсциту в Чехii не тiльки для нiмцiв, але i для полякiв, мадярiв та iнших нацiональностей. А ця «iнша» нацiональнiсть – украiнцi Закарпаття.

Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостiйнiсть. Що ви на це?

– Непогана нагода, отче. Але що бiльше я вчитуюся в такi новини, то все бiльше занурююся в свiй невилiковний песимiзм.

– А я не, – похитав вiн головою, – я не. Я вiрю, що того разу нам вдасться.

Не хотiлося його розчаровувати в його мрiях i надiях i я перевiв розмову на iншi теми, а вiдтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова i ще з двiрця зателефонував до редакцii.