Пампушка = Boule de Suif

 Легке брязкотiння балабончикiв оповiстило, що пораються бiля упряжi; це брязкотiння перейшло у виразний i безперервний дзенькiт, що потрапляв рухам коня, iнодi вiн затихав, потiм знову розливався вiд раптового струсу в супроводi глухого гупання копит об землю.

Несподiвано дверi зачинилися. Все стихло. Покляклi на морозi мандрiвники стояли мовчки й нерухомо.

Бiлоснiжна волохата завiса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона згладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; i серед могильноi тишi похованого пiд снiгом мiста чутно було лише якесь непевне й невловне шамотiння снiгу, що, розвiюючись, падав; швидше натяк на шум, нiж самий шум, шелестiння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простiр, встелюють увесь свiт.

Чоловiк iз лiхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводi сумну коняку, що неохоче тюпала. Завiвши ii в дишель, вiн учепив посторонки й довго вовтузився коло неi, приладжуючи упряж, бо мiг працювати лише однiею рукою, тримаючи другою лiхтаря.

Ідучи за другим конем, вiн помiтив усiх оцих мандрiвникiв, що непорушно стояли i зовсiм побiлiли вiд снiгу, i сказав iм:

– Чому ви не сiдаете в карету? Принаймнi будете пiд накриттям.

Вони, певно, не подумали про це, i тепер усi кинулися сiдати. Трое чоловiкiв умостили своiх жiнок в глибинi дилiжанса i залiзли самi; за ними зайняли решту мiсць iншi закутанi невиразнi нiмi постатi.

На пiдлозi карети було настелено соломи, в якiй грузнули ноги.

Дами, що сидiли в глибинi, захопили з собою маленькi мiднi грiлки з хiмiчним вугiллям, тепер вони запалили iх i деякий час тихими голосами хвалилися одна однiй вигодами, повторюючи все те, що кожнiй давно було вiдомо.

Нарештi, коли в дилiжанс запрягли шестеро коней замiсть чотирьох – з огляду на важку дорогу – голос iзнадвору запитав:

– Всi сiли?

Голос iзсередини вiдповiв:

– Так, усi.

Вони рушили.

Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в снiг; весь короб рипiв з якимось глухим потрiскуванням, конi ковзались, сапали, аж пара з них валувала; а довжелезний фурманський батiг безупинно хляскав, метлявся на всi боки, змотуючись i розмотуючись тонкою гадюкою, i раптом стьобав округлий конячий круп, що сiпав од цього ще з бiльшим напруженням.

Помалу днiло. Тi легкi снiжинки, якi один iз подорожнiх, чистокровний руанець, прирiвняв до бавовняноi заметiлi, вже не падали.