Шляхом бурхливим

Двiчi вiн збивався з дороги, бо одне дiло iхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподiванi повороти дороги; але, розпитавшись у подорожнiх, вiн натрапив на певну путь i добрався таки до Артемiвки.

Артемiвка була невеличка слобода, дворiв на 20, не бiльш; вона простягнулася вздовж рiчки Мерефи. Густий лiс обступив слободу. Цю Артемiвку заселив Іван Сiрко посполитими-селянами i вiддав ii зятевi своему, сотниковi Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «пiдданих».

– Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, пiд’iхавши до хати, що на ii дверях був намальований козак з бандурою i люлькою в ротi.

Хлопець рокiв п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа i мовчки показав бубликом кудись набiк.

– Де ж вiн?

– На рiчцi.

– А запорожцiв тут немае?

– Тут.

– А вони ж де?

– На рiчцi, – знову сказав хлопець i засунув бублика в рот.

Дорош повернув коня i поiхав до рiчки городами, невеличкою стежкою i, пiд’iхавши, спинив коня вiд здивування: на краю кладок, що були зробленi прати бiлизну, стояла четвертина горiлки, а коло неi – велика чарка й кiлька огiркiв.

В водi, держачись за край кладок одною рукою, бо тут було глибоко, сидiли Глек, сивовусий запорожець з шрамом на лобi та пан Сербин, Сiркiв зять.

Пан Сербин був товстенький жвавий чоловiчок з невеличким чубом i веселими очима. Дорошевi здалося, що вода сама держить його бiле, гладке тiло. Засмагла шкура Глека була коло його, як житнiй хлiб коло бiлоi пампушки! Дорош згадав, що пан сотник любив промочити горло перед обiдом i, щоб не попсувати ситного обiду, закусював тiльки огiрками.

У ту хвилину, коли пiд’iхав Дорош, Глек та сотник сховалися з головою у водi i видно було тiльки лiвi руки, що ними вони держалися за кладки, а старий запорожець налив собi чарку, вихилив i закусив огiрком. Потiм крикнув: «ку-ку!» i сховався пiд водою. З води випiрнув Глек. Вiн пирхнув, витер обличчя рукою i теж, як i старий запорожець, налив чарку та взявся за огiрок.

Закусивши, крикнув: «ку-ку!» i пiрнув. На поверхнi з’явився Сербин. Дорош почекав, коли Глек знову вилiз з води, i гукнув:

– Гей, Павло!

Четвертина з горiлкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руцi козака. Вiн глянув на берег i побачив Дороша.

– Здоров, Дороше! Що таке?

– Є новина. Вилазь мерщiй, побалакаемо!

Глек вилiз на кладки й пiдiйшов до Дороша. З води випiрнуло червоне вiд натуги обличчя сотникове.