Шляхом бурхливим

– Ти що ж, вражий сину, не крикнув: ку-ку? Я ледве не задихнувся, чекаючи твого гасла!

Трохи згодом з води вилiзла чубата голова сивого запорожця.

– Ти що ж, вражий сину… – почав i вiн, але, побачивши хлопця, замовк.

– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

Дорош розповiв запорожцевi про те, що москалi шукатимуть його тут, в Артемiвцi. Запорожець свиснув.

– А вони ж вiдкiля знають, що я в Артемiвцi?

– Та ти ж сам казав пiддячому, що приiхав з дорученням отамана до Сiрчихи.

– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, iх не бiльш як сiм-вiсiм? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вiсiм чоловiк. Тiльки все ж треба вiдсiля тiкати. Не хочеться наробити клопоту Серби-новi, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа вiд полковника. Всi вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воеводу дивляться.

– А де ж iншi товаришi?

– Недалеко, в лiсi.

– Чом же вас тут тiльки двое? А що як наiдуть москалi; як там на винницi було?

– Тодi буде погано. Але нiчого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймае нас добре, бо боiться Сiрка. А коли б моi хлопцi були тут, та ще привели б iз собою холопа, мабуть, i вiн не вдержався б i побiг до полковника. Вiн i тепер як на голках сидить, не знае, як здихатися нас.

Глек балакав голосно i зовсiм не зважав на те, чи чуе його пан Сербин, чи нi.

– Ну, та нiчого. Треба пообiдати в пана сотника! А там, пiсля обiд рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопцiв з Запорiжжя по сiль приiхала.

Дорош здивувався необачностi запорожця, злiз з коня, спутав йому ноги i пустив пастися. В цю хвилину до рiчки прибiг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотниковоi хати. Тепер вiн тримав у руках добрий шматок книша.

– Тату, – крикнув вiн сотниковi, – мама казали, щоб iшли обiдати!

– От i добре, пора черв’ячка заморити.

– А батько чом не приiхав? – спитав вiн Дороша.

– Не знаю. Я до Павла.

– На Запорiжжя тiкати хочеш?

– А справдi, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тiкаймо за пороги!

Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на нiй лежали огiрки, i вiддав ii синовi, а сам з четвертиною пiшов попереду.