Олмейрова примха

Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й вiн загрозився кулаком до будiвель, що, виразно говорячи про статки, нiби згорда глузували з власноi його недолi.

Повагом зiйшов сходами до будинку.

Посеред веранди стояв круглий стiл. Парафiнова лампа без дашка яскраво освiтлювала три внутрiшнi боки веранди. Четвертий одкритий бiк виходив на рiчку. Помiж кострубатих стовпiв, що пiдпирали високу покрiвлю, висiв розiдраний плетений параван. Стелi не було, й яскраве свiтло лампи переходило вгорi в сутiнок, який губивсь у темрявi помiж кроков.

Передню стiнку подiляли надвое дверi, закритi червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у заднiй стiнцi вихiд до двору та до кухнi, виходила жiноча кiмната. В однiй iз бокових стiнок веранди були дверi. Наполовину зниклий надпис «Контора Лiнгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, якi мали такий вигляд, нiби iх дуже давно нiхто не вiдчиняв. Близько другоi боковоi стiни поставлено було крiсло-гойдалку, а бiля столу i далi на верандi чотири дерев’янi крiсла, що стояли якось сумно односторонь, нiби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висiв старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаець, з повитою червоним перкалем головою. Це був один iз невiльникiв у Олмейровiй господi, «моi люди», як звик вiн iх називати. Навколо лампи кружляли в дикiм танку численнi нiчнi метелики пiд натхненну музику силенноi сили москiтiв. Пiд покрiвлею з пальмового листя бiгали по бантинах ящiрки, нiжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпiв веранди мавпа, що заховалася на нiч пiд стрiху, виглянула зi свого схову й посмiхнулася Олмейровi, почепившись за бамбукову жердину пiд покрiвлею й сипонувши на занедбаний стiл цiлий дощ пороху й трухи з сухого листя. Пiдлога була нерiвна, з силою зiв’ялих рослин та сухоi землi, розкиданоi навколо. Вражала страшенна нечепурнiсть i занехаянiсть. Величезнi червонi плями на пiдлозi та стiнах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сiк. Легенький вiтрець ворушив розiдраний параван, несучи з лiсу за рiчкою ледве чутнi нездоровi пахощi гнилих квiтiв.

Пiд важкими кроками Олмейровими зарипiла пiдлога веранди. Малаець у кутку ворухнувся неспокiйно, щось незрозумiле промимривши. Позад завiшених дверей вчулося легке шарудiння, i нiжний голос спитав малайською мовою:

– Це ви, тату?

– Так, Нiно. Я голодний.