Олмейрова примха

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.

– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.

– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузi свiтла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чiтко вирiзьбились постатi двох людей, схилених над веслами, та третього на кормi, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розмiру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу свiтла. За якусь хвилину до нього долинув iз-за рiчки гомiн голосiв. Вiн бачив смолоскипи з запалених гiлок, що люди витягли з багаття, й на мить угледiв огорожу, бiля якоi вони товпились. Тодi вони, певно, увiйшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало вiд себе лише тьмяний мерехтливий вiдблиск.

Олмейр великими кроками попростував додому, замислений i занепокоений. Вiн не мiг припустити, що гру ведеться нечесно.

Це абсурд. І Дейн, i Лакам-ба – обое дуже зацiкавленi в успiху його справи. Чеснiсть для малайцiв – дурниця, але навiть малайцi мають досить тями, щоб зрозумiти своi власнi iнтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут вiн побачив, що стоiть бiля сходiв на веранду свого будинку. З того мiсця, де стояв, бачив обидва рукави рiчки. Головне рiчище Пантаi заховала суцiльна темрява, бо багаття бiля садиби раджi вже згасло; але колiно Самбiр-рiчки вiн бачив, i очi його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, i то тут, то там крiзь бамбуковi iхнi стiни блимало тьмяне свiтло, а на мiстку, який будували через рiчку, горiли димнi смолоскипи. Ще далi, де острiв кiнчався невисоким рогом над малайськими хатками, стримiла темна маса будiвель.

Мiцно збудований на твердому грунтi, яскраво освiтлений ясними бiлими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бiн-Селiма, найбагатшого торгiвця Самбiру.