Олмейрова примха

Олмейр невиразно пригадував, що кiлька разiв його кликала жiнка. Певно, обiдати. Та людина, що в загравi нових надiй дивиться на руiну свого минулого, не може вiдчувати голоду, хай навiть для неi зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пiзно.

Обережно ступив на розхитанi дошки, простуючи до сходiв. Злякана шумом ящiрка з жалiсним скрекотом зашарудiла в травi на березi. Олмейр обережно зiйшов сходами, тепер уже цiлком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерiвну землю, вкриту камiнням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовiрному безладдi.

Ідучи до будинку, де жив, до своеi «староi хати», як вiн називав його, зненацька вчув плюскiт десь у темрявi на рiчцi. Спинився на стежцi, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти рiчкою в таку пiзню годину, та ще й у повiнь. Уже виразно чув плюскiт весел, тиху розмову й важкий вiддих веслових, що змагалися з прудкою течiею, держачись берега, де вiн стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крiзь густi заростi кущiв.

– Певно, араби, – пробурмотiв сам собi Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надiйшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповiв:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.

Серце Олмейровi скинулось од радощiв.

– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.

– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.

– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр.

– Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.

На цi запросини не було вiдповiдi.

– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?

– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.