Олмейрова примха

Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить вiн побачив, нiби в променi слiпучого свiтла, блискучi купки гульденiв i збагнув усi можливостi, що дае багатство. Пошана, безтурботне ледаче iснування, яке, вiн почував, дуже до вподоби йому, – власнi кораблi, власнi крамницi, власна торгiвля (старий Лiнгард не житиме вiчно) i, нарештi, як пишний вiнець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамi, цьому раю на землi, як звик вiн про нього мрiяти, а в пишнiй оселi вiн сам, король помiж усiма, яким зроблять його Лiнгардовi грошi, бавитиме там час, помiж розкошiв i блиску.

Другий бiк справи – шлюб з дiвчиною-малайкою, цiею спадщиною пiратського прау, – лише дав йому легеньке почуття нiяковости, сорому бiлоi людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирi… Кiнець кiнцем, може, йому пощастить, i вона помре. Йому завжди щастило, а грошi всемогутнi. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути ii якось та кудись геть iз свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жiнкою, зрештою невiльницею, як здавалося це схiдному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деiнде. З церемонiями чи без них.

Олмейр пiдвiв голову й глянув у стурбоване обличчя морцевi.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капiтане Лiнгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазi, Каспаре, я завжди знаю, що роблю.

Але й ти не в тiм’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечiр – вигляд капiтанiв, iнтонацiю його слiв, враження, яке вони зробили на нього, власнi його мiркування. Пам’ятав вузьку скiсну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морськоi поверхнi, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, мiсяць. Вiн пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевiльноi радостi, що охопило його, коли вiн подумав, яке щастя пливе йому до рук. Вiн не був дурнем тодi, не був ним i тепер.

Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надiя ще залишилась.

Затремтiв у нiчнiй прохолодi й ураз спостерiг густу темряву, що пiсля заходу сонця огорнула рiчку, заховавши обриси протилежного берега. Лише вiдблиск iз багаття, яке горiло за парканом садиби раджi, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червонi плями на рiчку, якою пливли зламанi дерева, поспiшаючи крiзь непроглядний морок до моря.