Олмейрова примха

Пiзно увечерi вихваляв його на всi боки своему товаришевi за чаркою вина в готелi «Сенда», а вранцi здивував Вiнка, повiдомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капiтанового клерка, так би мовити, щоб вiдав усiею писаниною». Гедiг згодився.

Олмейр, з властивим юнаковi прагненням шукати щастя-долi, теж був не вiд того й, спакувавши невеличке свое добро, вирушив у довгу мандрiвку на «Блискавцi», бо старий морець мав звичку заiздити майже до кожного острiвця на Архiпелазi. Минали мiсяцi, й приязнь Лiнгардова до юнака, здавалося, зростала.

Часто походжаючи разом з Олмейром по палубi, коли легенький нiчний вiтрець, насичений пахучими випарами островiв, гнав злегка бриг уперед пiд лагiдним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнаковi. Розповiв про свое минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезнi своi прибутки та про новi торговельнi комбiнацii, якi дадуть у майбутьому ще бiльший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у пiратськiм прау, й говорив про неi з дивним почуттям батькiвськоi нiжностi. «Вона мусить бути вже великою дiвчиною тепер, – говорив вiн звичайно. – Це вже чотири роки, як я ii не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думцi заiхати в цю подорож до Сурабаi». Завжди пiсля таких розмов, iдучи до своеi каюти, вiн бурмотiв: «Треба щось зробити, неодмiнно треба». Не раз дивував вiн Олмейра тим, що пiдiйде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнiм «гм!», нiби щось збираючись сказати, а тодi враз одвернеться й одiйде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, i стоiть нерухомо цiлими годинами, стежачи, як море спалахуе фосфоричними iскрами, лижучи боки корабля. І саме напередоднi прибуття до Сурабаi пощастило капiтановi довести до кiнця своi спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, вiн почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говорiть менi, що одмовляетесь тому, що ви бiлий! – гукнув вiн зненацька, не давши часу здивованому юнаковi й слова вимовити. – І не кажiть менi такого! Нiхто й не побачить, якого кольору шкiра вашоi жiнки. Для цього занадто багато в нас доларiв! І, майте на увазi, iх буде ще бiльше, заким я помру. Будуть мiльйони, Каспаре! Мiльйони, я кажу! І все це для неi i для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Заслiплений несподiваною пропозицiею, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова.