Олмейрова примха

Вони не бачили, що туман перед свiтанком усе густiшае, а вiтер ущух, забули про велетенськi лiси, якi оточували iх, i про всю тропiчну природу, що завмерла в урочистiй тишi, чекаючи сходу сонця.

Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними iстотами, зорi зблiдли, а зi схiдного обрiю впала на небо срiблясто-сiра тiнь. Вiтрець анi подихав, i не ворушився причаiвшись лист. Безмежноi тишi широкоi рiчки не порушувала сонним сплеском риба, й усi живi створiння немов завмерли на березi.

Землю, небо й рiчку – все огорнув глибокий сон, вiд якого, здавалося, нiколи не буде пробудження. Всi вияви життя й руху тропiчноi природи немов зосередились у палких поглядах очей i бурхливому стукотiннi сердець двох закоханих у хиткому човнику пiд бiлим запиналом туману на рiвнiй поверхнi рiчки.

Зненацька з-понад чорного муру дерев на березi Пантаi вибухнув величезний снiп жовтого промiння. Зорi згасли. Маленькi чорнi хмарки на зенiтi на мить спалахнули багрянцем. Легенький вiтрець – подих пробудженоi природи, – заворушивши густий туман, розiрвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його iз збриженоi поверхнi рiчки, що запроменiла лелiтками пiд яскравим денним свiтлом.

Величезнi зграi бiлих птахiв кигикаючи закружляли над верховiттям пальм. На схiдному березi встало сонце.

Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Пiдвiвшись, скинув швидким поглядом угору й униз по рiчцi. Угледiв каюк Балабатчi позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливiй поверхнi води спереду – це був човен Тамiни.

Обережно посунувся до прови й, приклякши навколiшки, взявся за гребку. Нiна теж схопилася за весло. Обое заповзято гребли, iз кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летiв уперед, лишаючи за кормою вузький слiд, облямований блискучим бiлим мереживом пiни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:

– Позад нас хтось пливе, Нiно. Не треба, щоб вiн нас наздогнав. Гадаю, тепер вiн надто далеко, щоб упiзнати нас.

– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, вiдповiла Нiна, не перестаючи гребти.

– Здаеться, я пiзнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й заслiплюе очi, але, я гадаю, це дiвчина Тамi-на. Вона щоранку приiздить на мiй бриг продавати пирiжки й часто лишаеться на цiлий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звiдси мiй човен.

Говорячи це, вiн стежив очима за широколистими нiпа, якi вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.