Звичай бiлої людини = The White Man's Way

Кармен – а то була саме вона – з жалiбним скавчанням зiщулилася в снiгу, потiм перевернулася на бiк.

Це була тяжка мить, прикра подiя в дорозi: здихае собака, двое товаришiв сваряться. Рут благально дивилася то на одного, то на iншого з чоловiкiв. Але Мейлмют Кiд опанував себе, хоча в його поглядi був глибокий докiр, i, схилившись до собаки, перерiзав шворки. Нiхто не мовив нi слова. Запряжки зв’язали разом, пiдйом був подоланий, нарти знов рушили вперед, а ледь жива Кармен пленталася позаду. Поки вона може йти, ii не пристрелять, i в неi лишаеться останнiй шанс на життя – дiйти до привалу, де люди можуть убити лося.

Шкодуючи про свiй вчинок, але з гордощiв не зiзнаючись у цьому, Мейсон пробирався вперед першим i не пiдозрював, яка загроза нависла над ним. Вони торували собi шлях через густий чагарник у долинi. За п’ятдесят футiв од них височiла могутня сосна. Вона стояла тут багато десятилiть, i довгi роки доля судила iй такий кiнець – а може, i Мейсону також.

Вiн зупинився, щоб затягнути ослаблий ремiнь на мокасинi.

Нарти стали, i собаки мовчки лягли на снiг. Панувала моторошна тиша; у морозному лiсi не було чути нi звуку, холод i безмовнiсть вiдкритого простору заморозили серце природи i скували ii тремтливi вуста. Раптом у повiтрi пролунало зiтхання – вони навiть не почули, а радше вiдчули його, як провiсник руху серед непорушноi пустки. А потiм величезне дерево, схилене пiд тягарем рокiв i снiгу, виконало свою останню роль у трагедii життя. Мейсон почув загрозливий трiск i рвонувся убiк, та щойно вiн випростався, дерево вдарило його по плечу.

Раптова небезпека, нагла смерть – як часто Мейлмют Кiд дивився iм у лице! Голки на вiтах iще тремтiли, коли вiн оддав наказ жiнцi й сам кинувся на помiч. Індiанка мало знепритомнiла i не стала марно голосити, як зробила б чи не кожна з ii бiлих сестер. За наказом Мейлмюта Кiда вона всiм тiлом налягла на жердину, що слугувала замiсть важеля, полегшуючи тягар i прислухаючись до стогонiв чоловiка, а Мейлмют Кiд рубав дерево сокирою.

Криця весело дзвенiла, вгризаючись у замерзлий стовбур, i кожний удар супроводжувався знеможеним голосним видихом Кiда.

Нарештi вiн поклав на снiг жалюгiднi рештки того, що колись було людиною. Але ще страшнiшою, нiж мука його товариша, була нiма скорбота на обличчi жiнки та ii погляд, сповнений i надii, i безнадiйноi туги. Говорили вони небагато: на Пiвночi скоро пiзнають безцiнь слiв i дорогоцiннiсть вчинкiв.