Звичай бiлої людини = The White Man's Way

Потiм треба витягти ногу, тримаючи ii прямо – бо вiдхилення убiк хоч на дюйм може призвести до бiди, – поки лижа не очиститься вiд снiгу. Тодi треба ступити вперед i пiднiмати другу ногу, також щонайменше на пiв’ярда. Той, хто робить це вперше – навiть якщо не перечепиться однiею лижею за iншу i не витягнеться на весь зрiст у пiдступному снiгу, – через сто ярдiв геть знесилiе; той, хто за весь день жодного разу не трапить пiд ноги собакам, може з чистим сумлiнням i цiлком зрозумiлою гордiстю залiзати у спальний мiшок; а тому, хто пройде двадцять снiв по Довгiй стежинi, можуть заздрити боги.

Вечорiло, i мандрiвники, скутi шанобливим острахом перед Бiлою тишею, торували собi шлях. У природи е багато способiв переконати нас у тому, що ми смертнi: безнастаннi припливи i вiдпливи, лютi шторми, жахи землетрусу, гуркiт небесноi артилерii. Та серед цих явищ найбiльше гнiтить i жахае незворушний спокiй Бiлоi тишi, коли довкола все завмирае, яскраве небо горить мiдяним блиском, навiть тихий шепiт звучить як блюзнiрство, i сторопiла людина лякаеться власного голосу.

Самотня крихта життя, що повзе по примарнiй пустелi мертвого свiту, вона з острахом думае про свою зухвалiсть, усвiдомлюючи, що ii життя – це життя хробака, не бiльше. У неi мимоволi з’являються дивнi думки, таiна всього сущого шукае втiлення. І людиною оволодiвае страх перед смертю, перед Богом, перед всесвiтом, i надiя на воскресiння та життя, i жага безсмертя – безсиле прагнення ув’язненого ества; i тодi людина лишаеться наодинцi з Богом.

День минув. Вони вийшли до мiсця, де гирло рiчки звертало вбiк, i Мейсон погнав свою запряжку через низький мис, аби зрiзати кут. Але собаки не могли подолати крутий пiдйом. Рут i Мейлмют Кiд знов i знов штовхали нарти вперед, та марно. Ще одне вiдчайдушне зусилля; нещаснi тварини, ослаблi вiд голоду, напружили останнi сили. Вище… вище… i нарти виринули на берег. Але ватажок потягнув запряжку вправо, i нарти наiхали на лижi Мейсона.

Наслiдки були вельми сумнi: Мейсона збило з нiг, один iз собак упав, заплутавшись в упряжi, i нарти зiсковзнули вниз, тягнучи за собою собак.

Лясь! Лясь!.. Нагай безжально свистiв над собаками, i найбiльше постраждав винуватець подii.

– Годi, Мейсоне, – втрутився Мейлмют Кiд. – Вiн, бiдолаха, i так ледь живий. Зачекай, краще припряжемо моiх.

Мейсон спокiйно чекав, поки той договорить; а потiм довгий нагай знову обвився навколо тiла собаки.