Українська модерна проза

Слаба людська вдача з-перед вiкiв порадила менi дивитися пильно на мури, дивитися рiк за роком в будуччину i шукати своеi посмертноi карти.

Перейшов я уважно, терпеливо тисячу лiт i не знайшов своеi посмертноi карти.

Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моеi жiнки на сiрих мурах великого мiста.

Перейшов спокiйно тисячу лiт i не знайшов смерти моеi жiнки.

Я похилився з горя, але вчув над собою гомiн отсеi правди:

– Чого ж хочеш? Ти – самотник, я – бiлий коник, про таких духiв нiхто не знае, не вiдае на сiрих мурах великого мiста.

ПОШТИЛІОН

…Мою невiрну дiвчину засватав iнший. Я був на забавi до пiвночi, а тут досвiта служба, спати не було часу; я вже трохи того…

Взяв я батiг i трубку, сiв на дилiжанс – i гайда в дорогу.

Вдосвiта ворожу звичайно, як менi цiлий день пiде, бо сонце дае життя на землi i невидющого веде за собою.

Того досвiтка туман банував над дiбровою на високiй горi, я дивився з уподобою на се i думав: «Так журба давить чоловiка i так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця i перебере мiру».

Приiжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловiлий, як би хотiв порадитися в чiм.

Видно, йому також заваготiло щось на мiзку i не дало спати цiлу нiч. Передавав менi урядовi папери, листи i пакунки, а в його очах снувалися нiчнi дивогляди.

Пiд самим мiстом увидiв я молоду пару: вона нагадала менi «мою» дiвчину. Була студена, як рання зоря взимi. Вiн в довгiм плащi i капузi. Повiв ii в лiсок.

В мiстi двi години спочинку, я повернув в шинок – клин клином вибити.

Виходжу, порошить дощик, як марево, вулицями снуються люди, чи тiнi – менi однаково.

Сiв на дилiжанс, помахав батогом, конi бiжать самi, фiри уступаються; я притулився до кута будки i дрiмаю далi.

Крiзь марево повидiв я, що тiнi рухаються живiше, розказують собi якусь новину, – менi байдуже.

Нараз вскакуе до моеi будки молодий чоловiк в плащi i капузi, бере з рук трубку i зачинае грати. Я вiдразу полюбив його. Конi летять, як бiснуватi, сутолока розступаеться i глядить з дивом, а молодий чоловiк не грае, але чаруе душу.

Грае про невiрну дiвчину, як завiв ii в лiсок i посадив мiж червоним маком сталевий кинджал. Слухаю тоi пiснi, з серця кров пливе, грудь вогнем сипле.

Коли я прокинувся, товариша не було вже при менi, довкола лиш пустi стернища.

Конi станули коло першоi стацii. На ганку дрiмав жандарм з настороженим карабiном, я ладив обрiк, одна лише думка снувалася менi з-пiд вечiрних брiв.