Українська модерна проза

Василь ПАЧОВСЬКИЙ

12.01.1878, с. Жуличi бiля Золочева на Львiвщинi – 5.04.1942, Львiв

Навчався в гiмназiях у Золочевi та Львовi, пiсля чого вступив до Львiвського унiверситету. Виступивши за викладання украiнською мовою, невдовзi мусив перейти до Вiденського унiверситету.

У 1901 р. видав першу збiрку поезiй «Розсипанi перли», яку тепло привiтав І. Франко. Пiсля неi вийшли його драматичнi поеми «Сон украiнськоi ночi» (1903), «Сонце руiни» (1911), збiрки «На стоцi гiр» (1907), «Ладi й Маренi терновий огонь мiй» (1913).

Був одним iз органiзаторiв лiтературноi групи «Молода Муза».

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни Василь Пачовський, як i Богдан Лепкий та скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах украiнських вiйськовополонених росiйськоi армii, а пiсля закiнчення вiйни був гiмназiйним учителем на Закарпаттi, що дало йому матерiал для поеми «Князь Лаборець» (1924), книги «Срiбна земля».

У 1933 р. В. Пачовський переiздить до Львова, багато пише й перекладае.

Зокрема, створюе драми «Роман Великий», «Золотi ворота».

ЖЕРТВА МИСТЕЦТВА

І

Маляр сидiв у своему ателье i вiдмальовував iдеальну жiночу постать.

Як учитель малярськоi академii вiн пiзнав ii як свою ученицю. Вона була така нiжна в усiй своiй духовiй красi, що захопила його вiд першоi стрiчi. Вiдтодi, як тiльки входив до своеi робiтнi, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всмiхалася до нього.

Була це молода дiвчина, ясна, як рожевий цвiт.

Овальний ii вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точенi бiлi рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорнi брови до зморшки, що сумною задумою затiнювала яснiсть чистого чола. Хоч личко бiле та рум’яне пашiло, як рожа вранцi пiд росою, синiми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гiрка усмiшка розчарування. Шия, груди i цiла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-пiд прозороi обслони i дихала якимсь притаеним життям, душу брала на себе…

Малював, добираючи фарб, знов замазував i нищив наложенi вiдтiнки… Досада брала його на свою несправнiсть, на фарби, на пензлi, на муху, що бринiла над вухом, на солов’я, що щебетав у клiтцi, на шум дерев, що лився пахощами крiзь вiдчиненi вiкна… Все йому було на завадi! Що не гляне на образ, а дiвчина так i смiеться до нього, так i дише, пестить його очi, цiлуе, душу бере на себе – а його, його твiр дерев’яний, сухий, без життя!.

.