Українська модерна проза

Знов малював i серед працi не чув, як до робiтнi ввiйшла жiнка i станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а бiлим, як снiг, обличчям. Великi чорнi очi грали блиском, як зорi на свiтанку. Чорнi, як вугiль, брови стелилися дугами по високiм чолi, на скронях жеврiли матовi рум’янцi, вузько викроенi вуста аж смiялися кармазином. Шия, гей лебiдь, визирала з-пiд бiлоi сукнi i вiдкривала за прозiрчастою тканиною високi груди, наче рiзьбленi з пiни та алебастру. Круглiсть рамен доповнювала гармонiю постави iдеально збудованоi жiнки.

Стояла за плечима i дивилась, слiдила усмiх i запал очей свого чоловiка.

– Ваню, ходи на чай! – сiпнувши за рукав, промовила вона.

– Дай менi спокiй, пий сама! – вiдповiв нехотя артист.

– А що я сама? Ходи, подивитися, як менi добре в тiй сукнi!

– Добре, ага! – бубонiв неласкаво, мiшаючи фарбу.

– Е, ти не дивишся, подивись, ходи на чай!

– Не пiду, пий сама, не маю часу!

– Самiй нудно менi та й сумно!

– Я не забавовий смiхун, – вiдрiзав рiзко, – не маю часу, iди!

– Все не маю часу, так уже з тобою нi поговорити, нi з’iсти через ту якусь… – дорiкала жiнка.

– Краща менi з нею розмова, – вiдповiв уiдливо Іван, – в неi душа! Видиш, кiлько душi в тих очах…

– Така мавпа, – з досадою крикнула жiнка.

– Мавпа ти сама, iди геть звiдси! – І в нестямi скочив, мов ужалений.

– То менi життя, сиди, як у тюрмi, сама та й сама, а вiн сiв та й смаруе! Коби хоч що з того! Хто тобi що за те дасть?! От, краще малюй той образ до церкви, вже так довго ждуть… А вiн смаруе ту зводницю якусь!

– Ідеш менi звiдси! – крикнув люто Іван, вiдчинивши дверi.

Жiнка вийшла плачучи з кiмнати. Вiн сiв схвильований перед полотном i хвилину бубонiв пiд носом:

– То гадь, плазун, iдiотка!

Небавом успокоiвся, черкнув кистю об палiтру i дивився на портрет… Дiвчина так i смiеться до нього, дише, пестить його, цiлу душу вбирае у себе…

Непримiтно минають години, а вiн дивиться на неi.

Дивиться i туга проймае його, якiсь дивнi радiснi променi сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!

– Я чую тебе, чую, – говорить вiн до неi, – та як тебе змалювати? Що менi не дае вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що е мiж нами, що дiлить нас, що, дiвчино кохана, зоре моя!

Дiвчина наче оживае, далi уста ii розхиляються i вiн чуе виразно:

– Твоя жiнка! Твоя жiнка!

Вжахнувся i подався взад.