Американська трагедія. Книга 2

«А все-таки, може, в шейронськiй вечiрнiй газетцi – як ii… «Беннер», чи що?.. – уже е будь-якi повiдомлення? Якби дiстати ii ще сьогоднi!», – подумав Клайд.

І тут – iнша думка! Господи, тiльки зараз вiн уперше подумав про це: його слiди!., а що як вони вiдбились там, у грязюцi, на березi? Вiн навiть не озирнувся, не подивився, так поспiшав вибратися звiдти. А вони ж могли залишитись. І тодi по них пiдуть. Пiдуть за чоловiком, якого зустрiли тi трое! За Клiфордом Голденом! Його вранiшнi мандрування… Поiздка в автомобiлi Кренстонiв… І у них на дачi – його мокрий костюм! А як хто-небудь пiд час його вiдсутностi вже побував у його кiмнатi, все оглянув, обшукав, усiх розпитав… Може, вiдкрив чемодан? Який-небудь полiцейський! Господи! Цей костюм у чемоданi! Чому вiн залишив його в чемоданi i взагалi при собi? Треба було ще ранiше сховати його… завернути в нього камiнь i закинути хоч би в озеро.

Тодi костюм залишився б на днi. І про що тiльки вiн думав у такому жахливому становищi? Уявляв собi, що вдягатиме ще цей костюм?

Клайд встав.

Вiн буквально задубiв i морально, i фiзично. Очi його на мить стали якимись скляними. Вiн мусить пiти звiдси. Вiн мусить зразу ж повернутися туди i позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лiсi, поза будинком!.. Так, але не можна ж пiти так раптом, зразу ж пiсля цих балачок про потонулу пару. Яке враження вiн справить?

Нi, одразу подумалось йому. Будь спокiйний… старайся не проявити анi найменших ознак хвилювання… будь холодний… i спробуй сказати кiлька слiв, що нi до чого не зобов’язують.

І от, напружуючи всю свою волю, вiн пiдiйшов до Сондри i мовив:

– Сумно, правда?

Голос його звучав майже нормально, але мiг пер-шоi-лiпшоi хвилини зiрватись i затремтiти, як тремтiли його колiна i руки.

– Так, звичайно, – вiдповiла Сондра, обертаючись до нього. – Я страшенно не люблю, коли розповiдають про такi речi, – а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняемось по цих озерах.

– Так, це зрозумiло.

Голос його став хрипким i неслухняним. Клайд вимовив цi слова iз зусиллям, глухо i невиразно. Губи його ще бiльше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, i обличчя зовсiм побiлiло.

– Що з вами, Клайд? – враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливiше. – Ви такий блiдий! А очi якi! Що сталось? Ви нездужаете сьогоднi, чи це вiд освiтлення?

Для порiвняння вона кинула оком на iнших, потiм знов обернулась до Клайда.