Американська трагедія. Книга 2

Цього було досить, щоб витверезити його i похитнути його впевненiсть, нiби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться i кошти, i бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкiш. Гучнi iмена i високi зв’язки, якi, звичайно, доведеться охоронити вiд усього цього. Хiба не можуть багатi i впливовi Грiфiтси, дiзнавшись про арешт племiнника, хоч би який був його злочин, запросити найталановитiшого адвоката, щоб уберегти свое добре iм’я? Безперечно, так i буде, а такий юрист зумiе добитись яких завгодно вiдстрочок… i тодi, мабуть, задовго до того, як вiн мiг би домогтись засудження злочинця, вiн сам автоматично перестане бути обвинувачем i не буде не тiльки обраний, а й намiчений кандидатом на таку бажану i потрiбну йому посаду суддi.

Перед мальовничим колом розкинутих на березi озера наметiв сидiв Харлей Бегот в яскравому светрi та бiлих штанях тонкого сукна i ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було вiдкинуто переднi полотнища – i всерединi можна було мигцем побачити Сондру, Бертiну та iнших дiвчат, що переодягались пiсля недавнього купання.

Компанiя була така добiрна, що у Мейсона виник сумнiв, чи розумно з полiтичного i громадського погляду прямо заявляти про те, якi причини привели його сюди. Вiн волiв краще поки що промовчати i поринув у роздуми про контраст мiж юнiстю Роберти Олден або своею власною – i життям цiеi молодi. Зрозумiло, думав вiн, людина з кола Грiфiтсiв може так пiдло й жорстоко повестися з дiвчиною, подiбною до Роберти, i при цьому мати надiю залишитися непокараною.

І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усiм ворожим силам, якi можуть перегородити йому шлях, вiн, нарештi, пiдiйшов до Бегота i дуже кисло (хоч i старався щосили здаватись благодушною i товариською людиною) сказав:

– Гарне мiсце для табору!

– Атож… І ми так думаемо, – процiдив Бегот.

– Це все, напевно, компанiя з дач бiля Шейрона?

– Та-ак… Головним чином з пiвденного i захiдного берега.

– Але тут немае нiкого з Грiфiтсiв? Тобто крiм мiстера Клайда?

– Нi. Вони, здаеться менi, ще досi в Грiнвудi.

– І ви знайомi особисто з мiстером Клайдом Грiфiтсом?

– Ну, звичайно. Вiн з нашоi компанii.

– А ви часом не знаете, чи давно вiн тут, тобто, я хочу сказати, – у Кренстонiв?

– Здаеться, з п’ятницi. У всякому разi я його побачив у п’ятницю вранцi.