І це все, що я хотіла сказати про кохання

Не дуйся, краще швиденько збирайся.

Вечорiло, денна спека змiнилася приемною прохолодою. Я так йому зрадiла, що не помiтила його внутрiшнього напруження, не дорiкнула за таку довгу вiдсутнiсть. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тiснi, вони не сходилися в талii на декiлька сантиметрiв, не пройде й мiсяця, як мое маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене вiд грудей, тiтка пошила менi його ще торiк, тодi це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з терарiуму.

Ми iхали вже з пiвгодини, промайнули чистенькi примiськi села, Олексiй звернув з шосе на якусь майже непомiтну дорогу до лiсу.

– Хiба пiкнiк не на березi Днiпра? – я вперше пiсля нашоi сварки-розриву звернулася до нього з питанням.

– Зараз усе побачиш, – вiн рiзко пригальмував бiля невеликоi галявинки. – Виходь, приiхали.

У лiсi швидко темнiло. Вiн розчахнув передi мною дверцята й простягнув руку:

– Вилазь, я ж сказав – приiхали.

Я завмерла вiд страху, побачивши його злi божевiльнi очi.

Мiцно схопивши мене за праву руку, вiн висмикнув мене з кабiни, я ледь встояла на ногах. Раптово вiн розвернувся й з усiеi сили вдарив мене ногою в живiт добре натренованим спортивним ударом каратиста.

Нелюдський бiль накрив мене, на весь лiс пролунав звiрячий лемент i переповнив жахом чорнi силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорнi дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…

Я лежала на землi, не мала сили ворухнутися, але свiдомiсть потихеньку почала до мене повертатися.

Нелюд присiв бiля мене навпочiпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:

– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стiльки разiв умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став змiiним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарiй! Завжди буде по-моему, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!

Через хвилину почувся шум мотора, фари освiтили галявину й товстi стовбури дерев, шурхнули по травi шини – i все стихло.

Нiч накрила мене.

Опам’яталася я в непрогляднiй пiтьмi. Подiл мого свiтлого плаття був важким i липким. Я спробувала пiдвестися – по ногах потекли липкi теплi струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтiли блискучi кола, довелось трохи перечекати. Нарештi я розгледiла яскравi вогнi автостради i з останнiх сил пiшла туди навпростець. Падала, повзла, знов пiднiмалася, але настирливо йшла в той бiк, де була едина надiя на порятунок мене й мого маляти.