І це все, що я хотіла сказати про кохання

Я непритомнiла та знову починала вiдчувати свое тiло, хапалася руками за галузки дерев i просувалася вперед, до дороги, повiльно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землi, але я не дозволяла собi й секунди вiдпочинку, закликаючи останнi залишки волi й сил рухатися вперед. Останне, що я запам’ятала – яскраве свiтло фар. Вищi сили змилостивилися надi мною: з нiчного чергування вертався до мiста патруль ДАІ. Двое молодих офiцерiв, включивши сирену, на гоночнiй швидкостi доправили мене до лiкарнi й пiдняли весь медичний персонал по бойовiй тривозi.

7

Я ще перебувала у реанiмацiйному вiддiленнi, коли по обiдi у кiмнату ввiйшли три кремезних хлопцi, у двох пiд бiлоснiжними накидками виглядали мундири офiцерiв ДАІ. Високi, красивi, вони затулили своiми широкими плечима вiкно, стояли на тлi сонячних променiв у ореолi свiтла, самi, як свiтлi янголи. Такими я вперше побачила своiх рятiвникiв, Андрiя i Кирила.

– Лiкар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуешся. Пообiцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселiше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрiй присiв поруч, погладив по руцi. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобiльний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рiдна, не знаю, як це пояснити…

Вiд його кострубатих, але таких людяних слiв, у мене на очi навернулись сльози.

– Ми тут свого товариша привели, зi слiдчого вiддiлку, ти можеш, якщо е сили, зараз йому все розказати, – приеднався до Андрiя Кирило.

Почувши прiзвище мого кривдника, рятiвники спохмурнiли, а слiдчий навiть присвиснув. Матерiалiзувалося принизливе прислiв’я: «Батогом обуха не переб’еш». Допит слiдчого мав вигляд дружньоi бесiди, наприкiнцi вiн невесело сказав:

– Доказiв нiяких у нас немае. Усi факти – тiльки твоi слова. В iхнiй правдивостi я особисто не сумнiваюся. Але можливих свiдкiв так настрахають, що тi з переляку свiдчитимуть проти тебе… Шансiв покарати його за законом майже немае.

Я не витримала й заплакала: убивцю моеi дитини за законом не можна покарати? Нехай же вiн буде проклятий, такий закон!

Хлопцi пiшли, а думки не давали менi спати, я згадувала все: найменшi деталi, слова, що випадково виринали в розмовах, помiченi, але не осмисленi погляди, – i дiйшла несподiваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж.