І це все, що я хотіла сказати про кохання

Я полюбила людину психiчно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарноi iнтуiцii не iхати з ним нi на якi пiкнiки, це я не вiдчула смертельноi небезпеки та не врятувала своеi дитини… Запiзнiле страшне прозрiння опалило вогнем: я вiддала себе людинi, яка мене нiколи не кохала, вiддала сама, вiн мене не гвалтував, нiяких обiцянок не давав, це я була слiпою, закоханою, безголовою i через це зазнала цiеi наруги.

До суду справа не дiйшла, сталося так, як i припускав слiдчий: моi приятельки-однокурсницi «нiколи разом з Олексiем мене не бачили», про нашi вiдносини вiд мене нiчого нiколи не чули.

А що могли сказати моi рятiвники? Що знайшли на дорозi скривавлену дiвчину?

Саме цi дiвчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стiною презирства, не соромлячись, при менi обговорювали ситуацiю: бач, чого захотiла, злетiти високо, та пiр’ячко обскубли! Не треба було до весiлля в постiль стрибати, мусила думати про наслiдки. Через власну брехню вони зненавидiли мене, я стала живим нагадуванням iхньоi пiдлостi.

Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути iнститут i повернутися до тiтки, у якоi я жила пiсля смертi батькiв, я теж не могла. Та почала налагоджувати свое особисте життя й тихенько радiла, що звiльнилася вiд мене, й двокiмнатна квартира знову лише в ii пiдпорядкуваннi. Їi почали дратувати моi навiть нечастi приiзди додому, вона жадала сiмейного щастя. Я ii розумiла й не засуджувала, борг стосовно покiйного брата вона виконала на всi сто вiдсоткiв…

Незважаючи на пригнiчений настрiй, сили поступово до мене верталися.

Часто до гуртожитку, як i до лiкарнi, приходили Андрiй з Кирилом й приносили пакети з фруктами та iншою корисною й смачною iжею, а головне, – намагалися мене пiдбадьорити. Не знаю, якби тодi не вони… Ми i зараз пiдтримуемо дружнi стосунки, я iм буду вдячна до кiнця життя. І iхнi дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тiнi ревнощiв передавали домашнi смаколики й глянсовi часописи – розраду вiд важких думок. Побачивши, що у мене е захист, дiвчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.

Йти в академвiдпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до лiтньоi сесii…

Менi залишалося скласти останнiй iспит, найважчий предмет, коли мiсто сколихнула трагедiя: убивця моеi дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як i сам, п’янi й вiдчайдушнi, вночi на величезнiй швидкостi виiхали на зустрiчну смугу.