І це все, що я хотіла сказати про кохання

В обох машинах шансiв вижити нi в кого не було…Через них загинули невиннi люди, що iхали на ранкову риболовлю.

Їй-богу, я не зловтiшалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвiтнiй закон справедливостi постарався встановити рiвновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало нiякого значення, адже це не повернуло моеi дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствуе…

Я намагалася забути все, викреслити з пам’ятi. Все, крiм слiв лiкаря пiд час виписки:

– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна дiяльнiсть – сучаснiй медицинi невiдомо.

Можливiсть завагiтнiти – з розряду науковоi фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякi моi колеги, але я не буду настiльки категоричний. Чудеса в медицинi iнодi вiдбуваються, але саме – чудеса.

Останнiй iспит був зданий. Ганна Микитiвна, товста до неподобства стара жiнка, не поспiшаючи виводила менi в залiковiй книжцi «вiдмiнно», хоча вiдповiдала я на слабеньку четвiрку. Наш вiдмiнник i найрозумнiший у групi хлопець наiвно обурився:

– За що «вiдмiнно»? Я б i трiйки не поставив!

Викладачка не поспiшаючи пiдняла на нього очi в немоднiй оправi з товстими лiнзами i сказала з легким нальотом жалю:

– Який ти, Федько, ще дрiмучий.

Лiзi зараз потрiбнi позитивнi емоцii, як повiтря, потрiбнi. А ти, Лiзо, зайди потiм до мене на кафедру, обговоримо деякi питання.

Я кивнула й вискочила за дверi. Ганна Микитiвна була вимогливим викладачем, мало хто в неi одержував на iспитах вище «трiйки», до ii практичних готувалися загодя, трохи не цiлодобово.

Вона вимагала чiткостi у формулюваннях, аналiтичного мислення й зiбраностi, працьовитостi й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моiм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королiвський подарунок! Уперше з такою легкiстю я отримала «вiдмiнно».

Я сидiла на пiдвiконнi бiля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитiвна, повiльно несла свое величезне тiло. Я миттево зiскочила й витягнулася, немов по командi «струнко».

Жiнка вказала менi на дверi кафедри, пошарила у безрозмiрнiй сумцi, нарештi, не поспiшаючи вiдчинила дверi й першою пройшла до кабiнету.

– Сiдай, Лiзо, i послухай уважно, дiвчинко, що я тобi скажу.

Викладачка сiла за робочий стiл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, i вказала менi на стiлець поруч. Я сiла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жiнкою, навiть незважаючи на вiк.