Орлеанська діва

Чимало радникiв-балакунiв

Та смiливих, могутнiх воякiв

Зiбралося, – i всi в одно питали:

Як лютоi уникнути потали?

Потон, Ля Гiр i Донуа-боець

Гукнули разом: «Нам один кiнець,

Чи вмерти рано, чи умерти пiзно, —

Поляжмо ж, браття, за святу вiтчизну!»

На те Рiшмон: «Прийшла остання мить,

І Орлеан повиннi ми спалить.

Згорiм самi – англiйцям не лишiмо

Нiчого тут, крiм попелу та диму!»

Тодi Трiмуйль: «Ох, тяжко як менi!

Я в Пуату прожив щасливi днi,

В Мiланi я покинув Доротею,

Щоб в Орлеанi плакати за нею!

Нема надiй! Проллю я в битвi кров —

І милоi вже не побачу знов!»

А президент Луве

, якого всюди

За мудрого вважали добрi люди,

Сказав: «Парламент мае все списать

Про ворогiв, що Францiю гнiтять,

І скласти акт належний, по закону,

Ім’ям отчизни i святого трону».

Був пан Луве юристом хоч куди,

Але своеi вiн не знав бiди,

А то б складати акта мав причини

Проти своеi власноi дружини:

Тальбот,[37 - Тальбот (Talbot John, 1373–1453) – англiйський полководець, особистою хоробрiстю заслужив прiзвисько «британського Ахiлла», керував облогою Орлеана i був узятий в полон у бою з вiйськом, що прийшло на допомогу обложенiй фортецi.

В полонi перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англiйського вiйська, що оперувало на французькiй територii; загинув у бою при Кастiльонi.] англiйський ватажок страшний,

Їi кохав i був до серця iй.

Луве об тiм не чув, на жаль, нiчого;

Лиш Францiя на язику у нього!

Тож силу гарних, благородних слiв

На радi воiнiв та мудрецiв

Почули стiни. Надто у Ля Гiра

Промова вийшла запальна та щира,

Хоч довгою назвать ii не грiх…

Та що слова? Користi мало з них!

Хто зна, коли скiнчилася б та мова,

Але поява дивна й загадкова

Ораторам уста замкнула вмить:

З височини небесноi летить

На променi струмисто-золотому

Нежданий гiсть у сяевi ясному,

Як блискавка прорiзавши блакить.

Висока митра iз двома верхами

На головi полискуе вогнями,

Далматик у повiтрi майорить,

Чоло сiяе в чистiм ореолi,

В руцi, як символ божеськоi волi,

Той жезл чудовний, що колись по нiм

Авгура пiзнавав поганський Рим

.

Ще линув гiсть над натовпом людським,

А вже Трiмуйль, упавши на колiна,

Молитви шепче, як мала дитина.