Орлеанська діва

]

(Його за Марса взяв би давнiй свiт),

Ля Гiр, Сентрайль, уставши рано-вранцi,

Рiшмон з Трiмуйлем покидають шанцi

I всi кричать на сотню голосiв:

«Де вороги? Подайте ворогiв!»

Не довго ж iм того чекати бою:

Тальбот, ясним прославлений умом.

У засiдцi, ще й не з одним полком,

Чекав на них пiд брамою мiською.

Тальбот уже давненько перед тим

Амуром i Георгiем святим

Поклявся, що ввiйде-таки до мiста.

В його душi була жага двоiста:

Луве дружина, як вiдомо нам,

Палким цвiла до нього почуттям,

I наш герой, опрiч мiськоi брами,

Завоювать хотiв i серце дами.

Тож тiльки вийшли нашi вояки —

Тальбот на них послав своi полки,

Але французи встояли, смiльки.

Поля прославленого Орлеана,

Вам од потомкiв похвала i шана,

Завзятi рицарi на довгий час

Людською кров’ю угноiли вас.

Анi Фарсал, нi Мальплаке, нi Зами

Криваве поле, вкрите мертвецями,

Нi жодне бойовище в давнинi

Страшнiшоi не бачили борнi.

Списи, дрiтки i легкоперi стрiли

Лiтали, розбивалися, дзвенiли;

Пiд копитами диких скакунiв

Стогнали тяжко сотнi воякiв;

Мечi палали iскрами ясними,

Аж навiть сонце блiдло перед ними;

По муравi, блискучiй вiд роси,

Котились руки, голови, носи.

Всi ангели вiйни з небес високих —

I смертi вiстiвник, i Михаiл,

I переможець диких перських сил

До вчинкiв придивлялися жорстоких,

До вiкопомних подвигiв i дiл.

Михайло терези вхопив широкi

Уживанi всякчас у небесах,

I важити почав на терезах

Французький запал i англiйський спокiй.

Героi нашi на вазi отiй,

Бiдахи, вийшли легшими, нiж бритти:

Тальбот iх переважив знаменитий,

На цьому i кiнчився суд святий.

Тодi Рiшмона ранив спис тяжкий

У мiсце, що сiдати ним годиться;

Сентрайля – в ногу, бистру до ходи,

Ля Гiра – ох! Я не скажу куди,

Та жаль його коханки-чарiвницi!

В мулке болото Ля Трiмуйль загруз —

І руку славний там зламав француз.

Тодi ж то всi, побитi й невеселi,

Вернули в мiсто i лягли в постелi.

Так сила Божа покарала iх,

Що, бач, Дениса пiдняли на смiх.

Господь, як хоче, милуе й карае,

Кенель сказав це, годi й мiркувать

;

Усiм вiн лиха присудив зазнать,

Бастарда лиш одного виключае.

Тож рицарi, знеможенi вiд ран,

Вертаються на ношах в Орлеан,

І Жанну проклинаючи, i долю, —

А Дюнуа по бойовому полю

Лiтае, наче блискавка ясна.