Орлеанська діва

Та зле вчинила дiвчина, хоч браво:

Господар на пошану мае право.

Звичайно, соромливiсть боронить

Повиннi всi дiвчата й навiть дами,

Але ж як принц навколiшки стоiть,

Чи дивовижний генiй перед вами, —

Його в лице не випадае бить.

Гермафродит, хоч був гидкий, як грiх,

Іще в життi не зазнавав такого,

Ба й зважитись нiхто б на те не мiг.

Вiн галасуе, кличе слуг своiх —

Пажiв, лакеiв, гайдукiв усiх —

I з натовпу до нього докотилось:

«На Дюнуа вона б так не гнiвилась!.

Брехнi трутизно, наклепiв жало,

Гадюки чорнi чорноi обмови!

Як при дворi французькому, кубло

Ви в’ете й там, де сяе цвiт любовi!

Ображений подвiйно, наш тиран

Страшний, кривавий укладае план

I слугам каже часу не барити —

Обох на кiл негайно посадити.

Покiрнi слуги, чувши вирок цей,

Високi палi ставлять для гостей —

I смерть дочасна мае там скосити

Ясноi Францii найкращi квiти!

Челядники бастарда роздягли,

Зв’язали i на мiсце привели,

Де гордовиту, чисту i вродливу

Юрба нахабна мучила вже Дiву:

За вроду i за смiливий удар

Їй смерть готуе свiй кривавий дар.

Ведуть ii, рiзками затинають,

Сорочку з тiла бiлого зривають

І катовi лихому вiддають.

А Дюнуа, йдучи в останню путь,

Дочасно вмерти маючи не в битвi,

Високу душу вилива в молитвi.

Та гордий вiн, як сокiл на ловитвi,

Аж навiть i призвичених катiв

Перед героем подив охопив!

Коли ж побачив муки вiн тiеi,

Що за французькi мстилася лiлеi,

А мала тут прийнять земний кiнець, —

Прокляв вiн долi лютий рiшенець,

На постать вiн поглянув, що коханням

Не осквернив ще жодний чоловiк.

І так заплакав над ii стражданням,

Як над своiм не плакав би повiк.

Така ж, як вiн, i гордовита, й чула,

В жахливий час вона i не здригнула,

І погляд промовляв ii палкий,

Що лиш його на свiтi жалко iй.

Прекрасних тiл солодка бiлоснiжнiсть

У них будила обопiльну нiжнiсть, —

Та боляче, коли любов така

Лиш на краю могили виника.

Уже ж бо, повен заздрощiв i гнiву,

Двоснастий звiр прислужникам велить,

Щоб пару цю, як каже вiн, зрадливу

На гостроверхi палi посадить.

Аж тут зненацька, нiби грiм iз хмари,

Розлiгся голос: «Гей, не треба кари!

Стривайте!» – І спинилися кати

На цi слова, затамувавши подих.

Що ж? Дивляться: стоiть чернець на сходах

У каптурi, як iм велить закон.

То був, панове, друг наш Грiбурдон.