Білий Зуб = White Fang

За свое коротеньке життя в печерi воно ще жодного разу нiчого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Вiн перейшов до нього вiд далеких предкiв через тисячу тисяч життiв. Вовченятi передали його Одноокий i вовчиця; самi ж вони дiстали цей дар вiд безлiчi вовчих поколiнь. Страх! Цiеi спадщини пустелi не може позбутися жодна тварина.

Отже, сiре вовченя вже почувало страх, хоч i не знало, звiдки вiн береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в життi, бо деякi обмеження воно вже розумiло. Коли воно почувало голод i не могло його задовольнити, то це було обмеження.

Натикання на твердi стiни, материнi штурхани, болючi удари ii лапи, частi голодування – усе це переконало його, що у свiтi немае волi, що життя повне заборон i перешкод. Цi перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законiв додержуватися.

Вовченя не обмiрковувало цього питання, як обмiрковуе людина. У його ествi просто закарбовувалося, коли бувае боляче, а коли нi. А знаючи, звiдки береться бiль, воно уникало його, уникало всiляких заборон i перешкод, щоб тiшитися тiльки радiстю, яку дае життя.

Пiдкоряючись законовi, якого вчила його мати, i другому невiдомому законовi страху, вовченя не лiзло вже до виходу з печери. Вихiд i досi був для нього бiлою стiною свiтла. Коли матерi не було, воно здебiльшого спало, а прокидаючись, лежало собi тихенько, потлумлюючи жалiбне скавчання, що стискало йому горло.

Одного разу, коли вовченя не спало, вiд бiлоi стiни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха i, тремтячи вiд власноi зухвалостi, обережно внюхувалася в дух печери.

Вовченя тiльки почуло щось чудне i незбагненне, щось невiдоме й страшне, бо невiдоме й породжуе страх.

Шерсть на спинi у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звiдки воно знало, що у вiдповiдь на сопiння за бiлою стiною слiд наiжитися? У нього не було такого досвiду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його життi ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним iнстинктивним бажанням – притаiтися.

Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, зацiпенiвши, закам'янiвши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лiгва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й нiжно облизувала й пестила свое вовченя, i воно зрозумiло, що врятувалося вiд якогось великого лиха.

У ньому дiяли ще й iншi сили, а головне – зростання. Інстинкт i закон вимагали слухняностi. Зростання будило непокору.