Білий Зуб = White Fang

Мати й страх гнали його вiд бiлоi стiни. Зростання ж – це життя, а життя одвiку прагне свiтла. Нiщо не могло спинити могутнiх життевих хвиль, що здiймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який вiн ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх i покiрнiсть вiдступили перед натиском життя, i вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.

Бiла стiна не стала перед ним, як iншi, темнi, а нiби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький нiжний нiс не вдарився об тверду заслону. Стiна була прозора й поступлива, як свiтло.

Вiн увiйшов i занурився в те, з чого складалася стiна.

Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробираеться крiзь щось тверде. А свiтло чомусь стало яскравiше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далi. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стiна, в яку воно поринуло, враз вiдскочила кудись ген-ген далеко. Вiд слiпучого свiтла зробилося боляче очам. Вiд безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у головi.

Але помалу очi звикали до яскравого свiтла, пристосовувалися до далечини.

У першу мить стiна десь зникла. Потiм вовченя знову ii побачило, тiльки на величезнiй вiдстанi вiд себе. До того ж вона дуже змiнилася. Тепер у тiй стiнi росли дерева, що обрамляли рiчку, над деревами височiла гора, а над горою здiймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присiло на порозi лiгва i втупило очi в невiдомий простiр. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невiдоме було вороже.

Шерсть на спинi у нього стала дибом, воно вишкiрило зуби, силкуючись люто й грiзно загарчати. Крихiтне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому свiтовi.

Але все щасливо скiнчилося. Вовченя вдивлялося в невiдоме i так захопилося, що навiть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свiй переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвiяло всi страхи – вони вiдступили перед цiкавiстю. Вовченя розглядало рiчку, що мiнилася на сонцi, обпалену блискавкою сосну внизу пiд схилом i самий схил, що обривався майже коло печери.

Сiре вовченя досi жило на рiвнiй поверхнi. Йому ще нiколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно смiливо ступнуло просто в повiтря i полетiло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невiдоме вчепилось в нього! Вчепилося люто i тепер тягло його на жорстокi муки.