Білий Зуб = White Fang

Вона навiть рiдко коли спала в печерi. І вдень i вночi бiгала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченятi страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матерi нi краплi молока, а м'яса вiн уже давно не iв.

Ранiше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичi, проте нiчого не знаходило. Та вiд невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильнiше вивчало норов бiлки i хитрiше пiдкрадалося до неi, щоб зненацька впiймати. Придивлялося до лiсовоi мишi i намагалося якось витягти ii з нори.

Багато дечого довiдалося про звички дятлiв. І ось настав день, коли тiнь яструба не загнала його в кущi. На той час вовченя стало дужче, розумнiше i певнiше у своiх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сiдало на заднi лапи посеред галявини i ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраiй блакитi, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожнiй шлунок. Але яструб вiдмовився прийняти бiй, i бiдне вовча залiзло в кущi i заквилило вiд голоду й досади.

Голодування враз скiнчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця вiддала все звiрятко синовi. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'iвши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке вiдчайдушне дiло вона пiшла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадiбно iло його i з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливiшим.

Коли живiт повний, то лiньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матерi, вовченя заснуло. Воно прокинулося вiд ii гарчання. Воно нiколи ще не чуло в ii голосi такоi лютi. Може, вона й справдi зроду не гарчала так жахливо.

Але на те в неi була причина. Хiба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйвi полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матiр. Шерсть на спинi в нього враз настовбурчилася.

Це вже був жах, пiдказаний не слiпим iнстинктом. Якби навiть вигляд непроханоi гостi не навiював страху, то досить було б i самого ii виття, що раптом перейшло у хрипке ревiння.

Вовчик, вiдчувши прилив життевих сил, загарчав i став смiливо поруч з матiр'ю. Але яка ганьба! Мати вiдштовхнула його геть. Через низький прохiд у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неi i притисла ii до землi.