Білий Зуб = White Fang

Чутно було ще й iншi голоси. Його шукала й жiнка Сивого Бобра, i син Мiт-Са.

Бiлий Зуб тремтiв вiд страху. Його так i поривало вилiзти зi схованки, але вiн притлумив свое бажання. Невдовзi голоси завмерли вдалинi, i вiн виповз з-пiд куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лiсi вже смеркало. Вiн почав бiгати i гратися серед дерев, тiшачись, що опинився на волi. І раптом його огорнуло почуття самотностi. Вiн сiв i замислився, вслухаючись у лiсову тишу. Вона його бентежила. Анi поруху, анi звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигае на нього якась невидима небезпека.

У величезних стовбурах дерев i в iх чорних тiнях таiлося щось грiзне.

До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого мiг би притулитися Бiлий Зуб. Мороз хапав його за лапи, i вiн почав iх пiдiймати: то одну, то другу. Потiм поклав на них свiй кудлатий хвiст, i в ту мить йому щось примрiялося. У цьому не було нiчого дивного. Перед його внутрiшнiм зором пропливли спомини. Вiн знову побачив людське селище, намети, яскравi вогнища.

Почув верескливi жiночi скрики, грубi чоловiчi голоси i собаче гарчання. Вiн був голодний i пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нiчого, крiм грiзноi нiмоi тишi, а нею не наiсишся.

Неволя рознiжила його. Залежнiсть вiд людини ослабило його енергiю. Вiн забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася нiч. Вiн звик до гомону i метушнi в таборi, до безнастанноi змiни зорових i слухових вражень. А тут нiчого було робити, нiчого було розглядати й слухати.

Вiн намагався пiймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнiтила бездiяльнiсть i передчуття чогось лихого й неминучого.

Раптом вiн здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То мiсяць, позривавши зi свого обличчя хмари, кинув тiнь вiд дерева. Заспокоiвшись, Бiлий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь iз навислих над ним страхiть.

Пiд тиском нiчного холоду в нього над головою лунко затрiщало дерево.

Бiлий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе вiд страху, вiн шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися пiд охороною людини. Нiздрi йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринiв знайомий гомiн. Вiн вибiг з лiсу на залиту мiсяцем галявину, де не було нi мороку, нi тiней. Але очi його не побачили привiтного селища. Вiн зовсiм забув, що люди пiшли звiдти.

Його скажений бiг урвався. Бiгти було нiкуди.