Замок

Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.

– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.

– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.

– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати.

Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.

– Хто ти? – запитав К.

Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:

– Я служниця iз Замку.

Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К.

опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.

Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.

На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:

– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.

– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:

– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!

К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного.

Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.

– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.