Замок

– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.

– Де?

– У заiздi.

– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.

К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру.

Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».

Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.

– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.

– Це землемiр, – додав чоловiчий.

Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:

– На кого ви чекаете?

– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.

– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.

– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.

– Погана дорога, – пiдказав йому К.

Але той тiльки буркнув:

– Саме так.

Та за якусь мить додав:

– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.

– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?

– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.

К. дуже здивувався.

– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?

– До Замку, – швидко вiдповiв К.

– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.

– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.

– Можливо, – сказав той незворушно.

– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.

– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.