Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Так люди кажуть…

А в Аннички хати немае, iй можна все вiддати.

Але вона сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Розкидаю букет огнем по стрiсi i втiкаю. Ой, щоб зайнялась! Але стрiха не зайнялась.

На другий день вранцi я бiг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, вiддалялася маленька постать у полинялiй хустцi з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Бiлунка й бiгло вслiд телятко. Зупинилась, окраець хлiба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, бiлява, синьоока дiвчинко? Я минаю левади – чи поiздом, чи пiшки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла свое щастя i тепер так, як i я, з мрiйливою усмiшкою на устах згадуеш? Чи загубилась по наймах i на твоiй могилцi засiялась наша квiтка?

Де ти тепер?

Усмiх любоi дiвчини, погляд незнайомоi, iнколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, минаю я, зриваю, кладу на свiй столик розкiшним букетом, дарую своiй коханiй квiти…

Це бузькiв огонь.

Доктор Бровко

Останнi променi осiннього сонця освiтлювали почорнiлi дахи будiвель. Блiдли, сковзались i гасли. Осiдала на вулицях курява, на площах мiста стихав гамiр, з гуркотом закривали крамарi вiтрини крамниць.

Я поспiшав iз гiмназii до гуртожитку. На поворотi перед ратушею наткнувся на людину.

– Прошу пробачення.

Середнiй на зрiст чоловiчок, змарнiлий, обличчя – у зморшках.

Сiрi, блискучi, немов склянi, очi глянули поверх насунутих на самий кiнчик носа окулярiв i розгублено всмiхнулись.

– Добрий вечiр, пане.

– Доброго здоров’я… – я вiдступив убiк, щоб обминути його, але чоловiчок знову загородив менi дорогу. Правою рукою запихав шматок хлiба в рот, лiвою зробив жест, немов хотiв щось запитати.

Я придивився пильнiше до цiеi дивноi фiгури.

Старе зимове пальто, пiдперезане шнурком, обвислi криси капелюха, черевики, перев’язанi телефонним кабелем попiд пiдошву.

Пiд пахвою – туго набитий книгами портфель, звiдти виглядав старий словник латинськоi мови.

– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловiчок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно менi подобаетесь, тiльки нiяк не можна було вас зачепити на розмову.

– Чим можу служити?

– Я володiю шiстьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловiк на пальцях. – І… i… французькою, нiмецькою, англiйською i… i… iталiйською.