Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Дивитися крiзь вiкно на село, слухати голоси, смiх, бачити веселi забави моiх вiльних товаришiв було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмiшкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Вiдповiли реготом. Тiльки Анничка промовила тихо, не пiдводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас своi корови, вона – чужi. Мене батько жалiв, скаржився солтисовi на вчителя, ii не жалiв нiхто нiколи. Корiв ми пасли разом. Я доглядав двi, вона – вiсiм штук Бойканюкових. Я палив ватру восени i грiвся, вона ж не мала часу через худобу.

Я не допомагав iй, не дiлився з нею свiжим житнiм хлiбом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового огню i йшов додому. Вона зустрiла мене i просила дати тiльки одну квiтку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довiрливо глянула, не сподiваючись вiдмови.

– Дай лиш одну, я закосичуся.

З-пiд полинялоi хустини очi питали:

«А мо’, не хочеш?»

Я вiдвернувся.

– Чого тобi треба?

– Нiчого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неi, тiльки якась мережка в моiх очах не дозволила побачити ii – голубих.

Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класi, поки не гримнув учитель:

– Ну, чого стоiш?

І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Менi не хотiлося йти додому. Зi школи – на леваду. А там повiтря пiд дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По левадi поважно ходить бузько, клюе дзьобом у мочарах, клекае, не боiться мене.

Я навiть мiг би погладити його по гладкому пiр’i, та немае часу. Бузько шукае жаб, я швидко зриваю бузькiв огонь. Вечiрнi сутiнки густо наливаються мiж гори.

…Анничка ще в школi. Я вертаюся, я мушу ii застати, дати iй не одну квiтку – цiлий букет, мушу щось хороше сказати iй. Бiжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

Але ii вже в школi немае.

Я – стежиною через городи до Бойканюкового обiйстя, хочу наздогнати, але ii немае.

Обережно пiдходжу пiд вiкно, воно вже свiтиться, заглядаю – в кутку на ослiнчику сидить i плаче Анничка.

А Бойканюк, немов виссанi недокурки, кидае слово за словом з-пiд пожовклих вусiв:

– Не будеш бiльше, псяюхо, ходити до тоi школи!

Стою хвилину, другу, дзявкае пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сiль, щось давить у горлi.

Анничка сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Вона вже не пiде до школи.

А в моiх руках – бузькiв огонь. Якщо не роздiлю букет, згорить у мене хата.