Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

На моi запитання вiн не давав точноi вiдповiдi. Говорив про вiдтiнки дiалектiв епохи вульгарноi латини, про новий проект мiжнародноi фонетичноi транскрипцii, про мову есперанто, – видно було, що вiн пише якусь наукову працю.

Якось я досить необережно запитав, чи вiн вiрить, що його дослiдження опублiкують. Доктор поглянув на мене, подумав хвилину й важко зiтхнув:

– Нi…

– Розкажiть щось про себе, докторе.

Тодi вiн втупив у мене очi, i в них я помiтив якийсь несамовитий вогник. Та зараз же вiн опустив безсило голову, прошепотiв:

– До побачення, друже…

Минуло кiлька мiсяцiв.

Одного дня довелося менi довго чекати на доктора. Вже стемнiло, коли з вулицi почувся крик, регiт дiтей, гавкання собак. Я зрозумiв, що сталося. Збiг з веранди, порозганяв дiтей i завiв доктора до кiмнати.

Знесилений, вiн упав у крiсло й заплакав, як дитина.

Заспокоiвшись, сказав:

– Мiй друже, я не можу сьогоднi вести лекцiю. Коли хочете… розкажу про свое життя.

Я радо погодився.

– Я нiчого не зробив для безсмертя, мiй друже.

Це смiшно звучить, правда? Але сама iсторiя мого життя стала б безсмертною, якби на свiтi жили тiльки щасливi люди. Та ба… багато таких, як я – ентузiастiв, готових працювати в потi чола для людей i не здатних заробити шматка хлiба для себе.

Я народився в убогiй селянськiй сiм’i на Покуттi. Мене вiддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибiгав до школи. Добра вчителька побачила моi здiбностi й порадила батьковi послати мене до школи в мiсто.

Вiн, пам’ятаю, подивився на неi здивовано й голосно засмiявся:

– Я вас, панi, шаную, але коли ви будете такi дурницi говорити… – Лице його налилося злiстю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

Я розплакався i притулився до подолка моеi добродiйки, немов хотiв ii оборонити вiд грiзного батька.

– Я хочу до школи!

Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила мое обличчя.

– Не гарячiться. Я пошлю вашого сина в школу на свiй кошт.

Так я опинився в гiмназii. Потiм з великими труднощами дiстався на фiлософський факультет унiверситету у Львовi. І тут зустрiвся я зi своею долею, тут розпочалася трагедiя мого життя.

Унiверситет вiдкрив передо мною новий свiт. Колись у гiмназii я знав тiльки книжку й бiльше нiчого не хотiв знати. Нi насмiшки, нi добрi поради, нi гiркi образи не будили в менi бажання боротись, протестувати. Як вiл у ярмi, я нiколи не задумувався над причинами власного горя.