Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом i студент, абстрагований вiд усього довколишнього, це ще не життя.

Воно зовсiм iнше. Яке, я ще не знав, але пiзнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

Лекцii, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Нашi молодi серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готовi були присвятити себе боротьбi, але за що?

Важко тепер сказати – за що. Я бився об стiни дiйсностi i не знаходив виходу. Мiжнацiональна гризня, дешевi суперечки буржуазних партiй, патетичнi промови… Але правди, тiеi китицi людськоi мудростi, я не бачив нiде.

І часом сумнiви проникали в душу, як вода крiзь пальцi: а може, життя – суета, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом бiльше, нiж полiцейська палиця чи цензура – сковуе дiю, слово, думку.

Це було жахливо. Я задихався в отруенiй атмосферi i ненавидiв усе.

І от я зустрiв людину. Це була проста дiвчина, робiтниця, полька Гелька.

На одному з лiтературних вечорiв я виступив з доповiддю про значення художньоi лiтератури для розвитку iндивiда i суспiльства. Менi аплодували за мiй нiгiлiзм, який був тодi в модi. «Для нас нема авторитетiв, у нас нема релiгii, богiв, – закiнчував я свiй виступ. – Ми вiримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцiю? Хто знайде ключ, щоб вiдчитати цей вiдомий всiм iероглiф? Хто знайде отвiр, щоб заповнити це пусте слово життям?»

Я не знав, вiд чийого iменi говорю, не знав, до кого звертався.

І нiхто не старався вiдповiсти на моi запитання.

У коридорi до мене пiдiйшла молода дiвчина. Вона вiдрiзнялась вiд iнших простим одягом, зовнiшнiстю i манерами. З обличчя – навiть невродлива, тiльки темнi, серйознi очi вразили мене.

– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать ii здалась ще меншою, але очi дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумiю, може, але цiкавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумiете пiд словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?

Я не мiг нiчого вiдповiсти.

Та й справдi, чи задумувався я до цiеi хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвiчена трудiвниця з потрiсканими пучками вiд працi i дивилась на мене, чекаючи вiдповiдi. Але я мовчав.